промову чи проповідь. Бо якби я хотів почути проповідь, то пішов би до церкви. Принесіть мені таке оповідання, якого б я не читав, а якщо читав, то вкладіть у нього стільки хисту, щоб я його не впізнав.
Я вже наготувався кулею вибігти з кабінету, коли дон Басиліо підвівся, обійшов навколо свого письмового стола й плеснув мене по плечу, наче молотом по ковадлу. Лише коли він опинився майже впритул до мене, я побачив, що його очі всміхаються.
– Якщо ваше оповідання мені сподобається, я заплачу вам за нього десять песет. А якщо воно сподобається не тільки мені, а й читачам, я друкуватиму вас і далі.
– Якісь конкретні побажання у вас будуть, доне Басиліо? – запитав я.
– Так, будуть. Не розчаруйте мене.
Наступні шість годин я перебув у стані трансу. Я розташувався за столом, що стояв у самому центрі редакції, призначеному для Відаля, коли тому спадало на думку з’явитися бодай на кілька хвилин на службу. Кімната була порожня й занурена в густий туман, який утворився з диму викурених тут десятьох тисяч сигар. Я на мить заплющив очі й уявив собі образ: густі чорні хмари закрили небо й проливаються на місто дощем, якийсь чоловік біжить у пошуках притулку з кров’ю на руках і таємницею в погляді. Я не знав, ані хто він такий, ані звідки втікає, але протягом наступних шести годин він перетворився на мого найліпшого друга. Я засунув аркуш у друкарську машинку й, не зупиняючись, став переносити на папір усе, що накопичилося в моїй душі. Я воював із кожним словом, кожною фразою, кожним зворотом, кожним образом і кожною літерою так, ніби вони були останніми, які я напишу. Я друкував і передруковував кожен рядок із такою ретельністю, ніби від цього залежало моє життя, а потім передруковував його знову. По всій редакції розносилося відлуння від клавіш, гублячись у темній залі, а великі дзиґарі на стіні знай відлічували хвилини, що залишилися до світанку.
За кілька хвилин до шостої ранку я витяг із машинки останній аркуш і глибоко зітхнув, геть виснажений і з таким відчуттям, ніби оси облаштували в мене в мозку своє гніздо. Я почув повільні й важкі кроки дона Басиліо, який прокинувся після одного зі своїх коротких контрольованих снів і з незворушним спокоєм наближався до мене. Я зібрав надруковані аркуші й подав їх, не наважуючись подивитися йому у вічі. Дон Басиліо сів за сусідній стіл і ввімкнув настільну лампу. Його очі ковзали згори вниз по тексту, а обличчя не виражало жодних емоцій. Потім він на мить поклав сигару на край стола й, подивившись на мене, голосно прочитав мій перший рядок:
– «На місто опустилася ніч, а над вулицями здійнявся запах пилюки, наче подих прокляття».
Дон Басиліо скоса подивився на мене, і я заховався за усмішкою, що не залишила невидимим жодного зуба. Нічого більше не сказавши, він підвівся й вийшов із моїм оповіданням у руках. Я побачив, як він іде в напрямку свого кабінету і як зачинилися двері за його спиною. Я залишився на місці, мовби закам’янів, не знаючи, чи дати драла, чи сидіти на місці, чекаючи вироку смерті. Через десять
