життя поширенню зони впливу своєї родини. Вілла «Геліус» була вельми зручно розташована за п’ять хвилин ходу від великого батьківського особняка, який панував над верхньою ділянкою авеню Пірсона з його монументальною плутаниною балюстрад, сходів та мансард, звідки можна було здалеку милуватися всією Барселоною, як ото дитина милується своїми розкиданими іграшками. Щодня експедиція в складі двох служників та кухарки з великого дому – так називали батьківську оселю в середовищі Відалів – вирушала на віллу «Геліус», де вони все мили, начищали, прасували, готували їсти й створювали навколо мого багатого заступника атмосферу зручності та постійного забуття про надокучливі й обтяжливі потреби щоденного життя. Дон Педро Відаль гасав містом у розкішному автомобілі марки «іспано-свіса», за кермом якого сидів шофер родини Мануель Саньєр, і, певно, жодного разу у своєму житті не проїхався в трамваї. Як істота, що виросла в атмосфері палаців та шляхетного оточення, Відаль був неспроможний відчути чари тієї похмурої вбогості, якими були наділені дешеві й напіврозвалені пансіони тогочасної Барселони.
– Вам би тут було незручно, доне Педро.
– Це місце схоже на підземну буцегарню, – нарешті проголосив він. – Не розумію, як ти можеш тут мешкати.
– З моєю платнею кращого помешкання не знайдеш.
– Якщо хочеш, я платитиму стільки, скільки тобі бракує для того, щоб винайняти помешкання, яке не смерділо б ані сіркою, ані сечею.
– Про це й мови не може бути.
Відаль зітхнув.
– Помер від гордості та нестачі свіжого повітря. Ось епітафія, яку я дарую тобі безкоштовно.
Протягом кількох хвилин Відаль мовчки міряв кроками мою кімнату, не розтуляючи рота, знову й знову зупиняючись на мить, щоб ліпше роздивитися маленьку шафу, виглянути у вікно з обличчям, скривленим від огиди, помацати позеленілі шпалери на стінах і легенько постукати вказівним пальцем по голій лампочці, яка звисала зі стелі, так, ніби хотів остаточно переконатися в тому, що все це було найнижчої якості.
– Що вас привело сюди, доне Педро? Надмір чистого повітря у кварталі Педральбес?
– Я приїхав сюди не з дому. Я приїхав із редакції.
– З якою метою?
– Мені було цікаво подивитися, де ти живеш, а крім того, я привіз тобі дещо.
Він дістав із кишені піджака конверт із білого пергаменту й подав мені.
– Цей лист прийшов сьогодні в редакцію на твоє ім’я.
Я взяв конверт і став його роздивлятися. Він був запечатаний сургучевою печаткою, на якій можна було розрізнити силует крилатого створіння. Силует янгола. Окрім цього, на конверті було лише моє прізвище, написане червоними літерами досконалої каліграфічної форми.
– Хто ж міг надіслати його мені? – запитав я, заінтригований.
Відаль стенув плечима.
– Якийсь шанувальник твого таланту. Або шанувальниця. Відкрий конверт.
