хоч я бачу, що в анкеті, яку ви в нас заповнювали, ви назвалися торговцем.
– У моєму випадку між цими термінами немає різниці.
– Думаю, хтось із моїх пацієнтів є вашим читачем.
– Сподіваюся, ця професія не завдала мені непоправної неврологічної шкоди.
Лікар усміхнувся, ніби моя репліка здалася йому дуже дотепною, а тоді відразу змінив позу та вираз обличчя, даючи зрозуміти, що приязний та банальний вступ до розмови закінчено.
– Сеньйоре Мартін, я бачу, ви прийшли сюди сам-один. Ви маєте якихось близьких родичів? Дружину? Братів чи сестер? Батьків, які досі живі?
– Це звучить, як похоронний дзвін, – наважився пожартувати я.
– Сеньйоре Мартін, я не стану вам брехати. Результати перших аналізів виявилися не такими обнадійливими, як ми сподівалися.
Я подивився на нього мовчки. Не відчував ні тривоги, ні страху. Не відчував нічого.
– Усе вказує на те, що ліва половина мозку у вас збільшена. Результати аналізів дають підстави боятися, що симптоми, які ви мені описали, свідчать про те, що може йтися про ракову пухлину.
Протягом кількох секунд я був неспроможний сказати нічого. Я навіть не зміг прикинутися здивованим.
– Скільки часу минуло відтоді, як вона в мене з’явилася?
– Точно це визначити неможливо, хоч я наважився б припустити, що пухлина утворилася вже досить давно, і це пояснює ті симптоми, які ви мені описали, і ті труднощі, які останнім часом перешкоджають вам у вашій роботі.
Я глибоко зітхнув, погоджуючись із його висновком. Лікар дивився на мене спокійним і доброзичливим поглядом, даючи мені час прийти до тями. Я кілька разів намагався почати якусь фразу, але слова не доходили до моїх губ. Нарешті наші погляди зустрілися.
– Схоже, я перебуваю у ваших руках, лікарю! Сподіваюся, ви призначите мені якийсь курс лікування.
Я побачив вираз цілковитої безнадії в його очах, бо до нього дійшло: я просто не готовий зрозуміти те, що він мені каже. Я кивнув головою, намагаючись побороти нудоту, яка підступила до горла. Лікар налив у склянку води з глека й подав мені. Я випив воду одним ковтком.
– Ця хвороба не лікується, – нарешті вимовив я.
– Вона лікується. Існує багато способів полегшити біль і створити для вас умови максимальної зручності та спокою.
– Але я помру.
– Так.
– Незабаром.
– Можливо.
Я всміхнувся сам до себе. Навіть найгірші новини дарують полегкість, коли вони тільки підтверджують те, що ти вже знав, не бажаючи про це знати.
– Мені лише двадцять вісім років, – сказав я, сам не знаючи, навіщо це кажу.
– Я співчуваю вам, сеньйоре Мартін. Мені хотілося б повідомити вам кращі новини.
Я пережив таке відчуття, ніби щойно покаявся за брехню або прощенний гріх і скинув із себе важкий
