радий бачити вас задоволеним.
Відаль подивився на мене з тріумфальною усмішкою.
– Сподіваюся, це буде великий роман, – сказав він. – Після стількох місяців, які я вважав утраченими, я перечитав перші півсотні сторінок, які передрукувала Крістіна, і вони мене самого здивували. Думаю, що й ти будеш здивований. Схоже, і я міг би тебе чогось навчити.
– Я ніколи в цьому не сумнівався, доне Педро.
У той вечір Відаль випив більше, аніж дозволяв собі раніше. Довгі роки нашого знайомства навчили мене добре відчувати, коли його змагав неспокій, і я зрозумів, що цей візит був не просто візитом чемності. Коли він ліквідував останні запаси моєї ганусівки, я налив йому повний келих бренді і став чекати.
– Давиде, є речі, про які ми з тобою ніколи не говорили.
– Про футбол, наприклад.
– Я говорю серйозно.
– Говоріть, доне Педро.
Він подивився на мене довгим поглядом із сумнівом в очах.
– Я завжди намагався бути тобі добрим другом, Давиде. Ти ж це знаєш, правда?
– Ви були для мене навіть чимось більшим, доне Педро. І я це знаю, і ви це знаєте.
– Тому я іноді запитую себе, а чи не варто було б мені бути більш чесним щодо тебе.
– У чому саме?
Відаль утопив свій погляд у келиху з бренді.
– Є речі, про які я тобі ніколи не розповідав, Давиде. І про які я, мабуть, мусив би розповісти тобі багато років тому…
Він мовчав хвилину, яка здалася мені вічною. Хоч би там що Відаль хотів мені розповісти, було очевидно, що весь бренді світу не допоможе йому зважитися на це.
– Не турбуйтеся, доне Педро. Якщо це чекало роки, то може почекати й до завтра.
– Малоймовірно, що завтра я знайду в собі мужність усе тобі розповісти.
Я зрозумів, що досі ніколи не бачив його таким наляканим. Щось застрягло в нього в серці, і мені було боляче бачити його в такому стані.
– Зробімо ось що, доне Педро. Коли вийдуть друком ваша книжка і моя, ми це разом відсвяткуємо, і тоді ви розповісте мені те, про що хочете розповісти. Ви запросите мене до одного з тих дорогих закладів, куди мене пускають лише тоді, коли я з вами, і там зможете поговорити зі мною з усією відвертістю. Згода?
Уже сутеніло, коли я провів його до бульвару Борна, де Пеп, одягнений в уніформу Мануеля, яка була на нього завелика, як і автомобіль, чекав його біля «іспано-свіси». Корпус був весь подряпаний і побитий, аж шкода було на нього дивитися.
– Ти поїдеш повільно, Пепе, гаразд? – порадив йому я. – Не пускай його учвал. Повільно, але без ризику, так, наче це не верховий кінь, а кінь, запряжений у важкого воза.
– Гаразд, сеньйоре Мартін. Я поїду повільно, але без ризику.
Прощаючись, Відаль міцно мене обійняв, і, коли сідав у машину, мені здалося, що він тягне на своїх плечах весь тягар світу.
За кілька днів до того, як я мав поставити фінальну крапку у двох романах, у Відалевому та у своєму, Пеп
