позадкувала, для чогось кивнула і, ненавидячи сама себе, дружину офіцера, за слабкодухість, квапливо вибігла на вулицю.
Тут був справжній кінець світу.
Уже забувши, що збиралася до мами, Клавдія цілий день, до ранніх жовтневих сутінок, ходила Москвою, то тут, то там натикаючись на видовища мародерства – чоловіки та жінки тягнули із залишених крамниць усе, що можна було забрати, а там, де нічого не було, просто били вікна й зносили двері. Повз неї в бік Володимирського тракту, Рязанського та Єгоріївського шосе рухалися вантажівки та службові ЗІСи. Це була масова, хаотична втеча, і втручання військових вона бачила лише раз – коли шлях одному такому легковику раптом перекрив натовп п’яних робітників.
З салону витягали чоловіка в цивільному, який репетував та погрожував усіх розстріляти, а його жінка, у хутрі, притискаючи до себе іншу шубу, дорогу, каракулеву, відбивалася ногами, аж злетіли туфлі. Її витягнули, забрали шубу, почали волочити за ноги кудись у найближчий двір – і аж тоді нагодилися солдати. Клавдія боялася, що погромники помітять її, після чого вона повторить долю цієї дами. Та бігти не могла, раптом віднялися ноги, тож притиснулася до стіни й затамувала дихання.
Патрульні в людей не стріляли – лише кілька пострілів у повітря. Мабуть, самі не хотіли ризикувати, бо, як устигла пересвідчитися Клавдія, вулиця правила бал у раптово спорожнілій Москві. Влади не було, а вулиця встановлювала власні закони. Відбити втікачів удалося, хоч їхній скарб військові мовчки дозволили забрати. Чоловіка це влаштувало, він силоміць заштовхнув дружину, вже без хутра, у порваній сукні, назад у салон і рвонув уперед.
Ту ніч Клавдія не спала, боячись, як би не почали ломитися у двері. Наступного дня переконалася: страхи мали під собою підстави. Дійшовши таки до приятельки, яка мешкала недалеко, почула від неї: мовляв, уночі вбито двох офіцерських дружин, причому одна була заміжня за вищим чином НКВС. Люди палять документи, а в перукарні, які ще дивом працюють, не пробитися: жінки роблять зачіски, черги стоять на тротуарах, наче за хлібом.
– У багатьох розв’язалися язики, Клаво. – Подруга говорила на диво спокійно. – Кажуть, німці вже в Хімках, не сьогодні – завтра будуть тут. Боятися їх не треба, бо страшніше, ніж у тридцять сьомому, вже не буде.
– Що ти таке плетеш! – шикала на неї Клавдія, та приятелька відмахувалася:
– Сама подумай. Розплющ очі. Чим, по-твоєму, займався твій чоловік або мій? Нехай він тоді ще в органах не служив, бо мій так само. Але ж їм тоді місця розчистили. Ти забула, як «Правда» друкувала смертні вироки? Переживемо.
– Гітлера? – Клавдія робила круглі очі.
– Так он Париж переживає. Москва теж вистоїть.
Вона не хотіла це слухати, навіть не витримувала – затуляла вуха. Не допомагало. Реальність стрімко вторгалася, руйнуючи за короткий час усе, у що Клавдія вірила та до чого звикла. З чоловіком не було жодного зв’язку – Полинін служив десь в особовому відділі, за
