бо мав лише своє місце і не претендував на чуже.
Поза тим, воював Грак вправно, і жодного застереження щодо нього Максим не мав. Тим не менше, дивна манера часом дратувала. Зараз був саме той випадок.
– Нам тут гармидер треба? – просичав роздратовано. – Навпаки, друже Грак, усе добре. Не чекають нас. Спокійно все. Зненацька заскочимо. Сам же розумієш наш козир.
– А ти подумай, – уперто правив своє стрілець. – Аби тут чулося якесь життя, можна бути спокійним. Бо отака тиша, – він повів рукою, малюючи невидиме півколо, – навмисне зроблена. Для нас, ’би себе вспокоїли.
– Ну тебе в баню.
– І все одно слухай. Дуже гарно так усе складається. Зверни увагу, Східняче.
– На що?
– На те саме. Коли ми останній раз так легко проходили? Червоних завше, мовби кліщів у лісі. Пости й секрети ледь не на кожному кроці. А тут ми ковзнули, мов з крижаної гірки.
– От що ти за один, – Коломієць відмахнувся. – Не може в тебе так бути, аби все було добре.
– А так у житті ніколи не буває.
– Але ж філософ. Як тебе твої учні терпіли?
– Хіба хочуть – мусять.
– Добре, друже Грак, що я в тебе не вчився.
– Хтозна. Раптом погано?
Максим зітхнув, зиркнув на трофейний «командирський» годинник.
– Іншим разом погарикаємось, як часу більше буде. Гайда.
Четвірка вояків обережно, один за одним, подолала відкриту відстань між сховком і рештками стіни, по черзі прослизнувши в пролам. Опинившись на занедбаній території, побачили: забралися з тилу, головний вхід не тут, вікна забиті дошками ззовні.
Ривком опинившись біля стіни, Коломієць знову завмер, прислухаючись.
Жодного руху всередині.
Зима, який став навпроти, легенько підважив дошку знизу.
Піддалася.
І в цей самий час із боку лісу, там, звідки повстанці щойно прийшли, вогкий березневий ранок розрізала навпіл довга автоматна черга.
У Максимовій голові промайнуло – а таки Грак діло говорив, відчуваючи щось із досвіду. Та й сам Східняк мав би чогось навчитися за ці два роки. Але більше не думав, бо з-за рогу будівлі вже вибігали автоматники, стріляючи на ходу. Кулі шматували сіруватий туман на клапті, і пірнути в нього, злитися, розчинитися вже не випадало. Солдати, здавалося, були всюди, виринали з-під землі темно-зеленими привидами, плювалися вогнем, волали, підстьобуючи себе, женучи страхи – боялися лісових, Коломієць добре це знав.
Під лісом уже точився запеклий бій – на те вказували щільність і густота пострілів. Солдати відрізали його групці шлях до відступу, відтісняючи від узлісся, де оборонявся основний загін. Та шанс поки лишався, хай і маленький. Тож Максим не бачив потреби командувати – усі четверо розуміли, як треба діяти, і кинулися врозсип, погнали навпростець. Тихий кинув гранату, на кілька секунд загальмувавши погоню, а Зима послав
