Не розумію питання, товаришу майор.
Полинін підсунув до себе трофейний срібний портсигар. Та де трофейний, з особистих речей одного старшого лейтенанта, льотчика, збитого за лінією фронту, який потім доводив, що не завербований, хоч на ньому ані подряпини, мовляв, пощастило. Витяг цигарку, «Казбек», завжди перекладав їх із пачки. Запропонував капітанові, той нахилився, узяв двома пальцями, обережно, наче боявся обпектися чи могли вкусити. Закурив, загасив запальничку та, побачивши, що старший не поспішає, знову клацнув, видобувши вогонь, підніс майору. Тепер пахкотіли обоє, і Полинін заговорив після другої затяжки, дивлячись убік, на березневий ранок за вікном.
– Ти, Нечаєв, тут уже третій тиждень. Сам звідки? Та знаю, з Тули. Уперше на Західній Україні. Яка, нагадаю, тривалий час була під владою буржуазної Польщі, а потім – трішки під нами. Далі німці. Регіон специфічний, народ не простий. Не такий, до якого ти звик у своїй Тулі чи взагалі – у нашій, радянській Росії. Їх тут дурили й морочили, тому до будь-якої влади місцеві ставляться з недовірою. Ми, капітане, прийшли сюди назавжди. Згоден?
– Час покаже.
– О! І що ж тобі час покаже, прянику тульський? Тут влада поміняється?
Цього пряника Нечаєв чув від майора не вперше, і не вперше проковтнув, відповівши натомість:
– Мене можуть на інше місце перевести. Я ж військовий, куди накажуть.
– І всюди начальство бачитиме твої круглі очі? – гмикнув Полинін. – Удаєш, що не знаєш, про що йдеться. Або не вдаєш. Справді не доходить, і це ще гірше для нашої служби. Ти оперативник, капітане. Повинен знати, чим живе місцевий народ, інакше не впораєшся. Вийде пшик. – Він зробив губами звук, ніби випускав дим.
– Ну, я вивчаю…
Майор перевів погляд на Нечаєва.
– Що ти вивчаєш? Кажи, я слухаю. Які тут переважають настрої, як люди нас сприймають. Відповідно до того вестимеш свою роботу, щоб пшик не вийшов. Чи не звертаєш уваги?
Капітан переступив з ноги на ногу.
– На таке важко не зважати. Навіть сказав би, неможливо.
– На яке – таке? У нас тут не душевна розмова. Я ставлю дуже серйозне запитання. – Полинін легенько хлопнув широкою долонею по столу. – Доповідайте про настрої серед тутешніх людей, товаришу капітан.
Нечаєв поклав недокурок у бляшанку з-під консервів, яка заміняла хазяїнові кабінету попільничку, знову обсмикнув кітель, поправив і трохи підтягнув ремінь.
– Ворожі настрої, товаришу майор. Я служив у Харкові, потім – Полтаві, Києві. Міста нами звільнені, і вулицями я міг ходити та їздити вільно. Бо мене як визволителя там сприймали. Тут, у Луцьку, постійно озираюся. Хоча – ви читали мою справу – не з лякливих.
– Та геройський ти офіцер, Нечаєв, мови нема, – відмахнувся Полинін. – Десь таке я й хотів почути. Правильно мислиш. Не бійся надалі так говорити. Не вважаю тебе боягузом, та про власну безпеку треба дбати. Ми хоч вибили звідси німців,
