те складалося в цілісну мозаїку поступово, непомітно. Я захоплювався бабусею, хоч і ревнував її до брата Івана. І, чого гріха таїти, підлітком сперечався з нею. Точніше, як тепер уже розумію, шукав точку опори саме в її словах. Бо певний час моя душа, ще не зовсім дозріла, начеб роздвоювалася. Бабуся, яку дуже любив, натхненно, поетично, хоч ніби й просто, розповідала про Бога, цитувала Біблію й (о жах!), не приховуючи, казала, що Ленін – антихрист (вона вимовляла «анціхрист»). А в школі вчителька, яку я теж любив і поважав, переконувала, що Бога нема, то все вигадки старих людей і церковників. Але, можливо, саме авторитет бабусі не дав остаточно зневіритися, став моральною опорою у вірі, у житті взагалі.
Щодо подій, які запам’яталися найбільше і пов’язані з бабусею Палажкою, то наведу дві, які вже відтворив у книзі «Із сонцем за плечима» і які не забулися досі.
…Над хутором пливе хмарка. Одна-єдина у літньому сліпучо-блакитному бездонному небі.
– Може, на тій хмарці й сидить Бог? – питаю я бабусю.
– Бог на кожній хмарці, – каже бабуся.
– Як то? – не розумію. – Ви-те ж самі казали, що Бог їден і все бачить… Може, йому закортіло над нашим хутором на хмарці проїхатись?
– Де Бог, ми не побачимо, – відповідає бабуся після невеличкої паузи. – Али ти, внучку, таки правду кажеш. Бог на тій хмарці, бо ж гинчої нима, і мене питає, чого я ото без роботи сижу…
Забулося чимало казок і приказок. Час, час… Не всі збереглися оповідки й молитви. Рецепти страв – теж. Утрачено багато замовлянь. Утім, те, що вдалося записати, запам’ятати, розпитати в інших, – теж чималий скарб.
Часом уявляю, як несла бабуся додому запаленою оту громничну, чи страсну, свічку, захищаючи її од вітру своїми шкарубкими натрудженими руками. Якось подумалося, що вона була однією з останніх справді народних носіїв давніх, вироблених століттями знань і мудрості, всього багатства поліського фольклору. Знань і мудрості, які потрібні й досі.
Додам лише один штрих, про який мені розповіла односельчанка:
– Мій чоловік був колієм, приходив колоти свиню і на ваш хутір. За звичкою колієві за роботу дають додому свіжину. А бабуся Палажка була єдиною в селі, хто давав іще й білий круглий хліб, нею перед тим спечений. Досі пам’ятаю, як чоловік приносив той хліб.
Кажуть, що круглий хліб своєю формою нагадує сонце. А мені зі спілкування з бабусею чи не найбільше запам’ятався один епізод.
На хуторі перед вікнами хати, доми по-поліськи, росли в’яз і три вишні. Ще груша і три яблуні за хутором, коло ковбані, де прали й полоскали одяг. Основний же сад був за ровом, метрів за двісті-триста од власне хутора. Там дозрівали яблука, груші, сливи. Звісно, нам, малим, хотілося їх попробувати – ще перед основним, яблучним, Спасом (19 серпня), коли святили фрукти, садовину, як у нас казали, і дари саду можна було їсти. Правда, бабуся робила для нетерпеливої малечі скидку, казала:
– Пождіте,
