де ще до п’ятдесятого року тривала боротьба УПА, і того менше. Що страх перед війною ще живе в людських душах.
– Людоньки, войни ни буде! – І далі сказане: – Може ж, типер заживемо й ми по-людськи… – лишилися як символ радості й надії.
Вічної, як виявилося, надії.
Хлібина. Десь наприкінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років минулого століття у поліських селах перестали пекти хліб. По-перше, не було з чого. На колгоспних полях урожаї пшениці впали до 13–16 центнерів з гектара, а жита (основної поліської злакової культури) й того менше – до 7—10 центнерів. Не було чим виконувати план поставок державі, про яке зерно на так звані трудодні вже казати… Городи, які в перші роки правління Хрущова було збільшили, знову врізали – з 25-ти до 15 соток. Ті городці засаджували бульбою, а на латки жита, як раніше, вже не стачило місця. Колгоспне поле тепер було і на людських городах, у селі з власних колишніх городів крали ночами кукурудзу і буряки. Утім, у сільську крамницю хліб привозили, то якось перебивались. Правда, на зміну пшеничному і житньому хлібові прийшов кукурудзяний. Дядьки й тітки чухали лоби, стиха кляли «лисого Микитку», «Хруща», та все ж мусили купувати той незвичний горе-хліб.
Улітку 1963 року і його почали привозити нерегулярно, через день, а то й два. Зранку біля крамниці влаштовувалася довга черга. Посилали за хлібом і підлітків, досі пам’ятаю ті хлібні черги.
Того дня довелося чекати годин дві, а може, й три. Нарешті з’явилася машина, «буда», як ми казали, з написом «Хліб» на борту. Коли хліб занесли всередину, продавчиня оголосила, що привезли мало, даватиме тільки по буханцю в одні руки. Люди обурено зашуміли, але виходу все одно не було, тож почали купувати. Хлібний стосик швидко зменшувався. Коли лишилося в ньому з десять кукурудзяних «цеглин», черга поламалася, люди збилися у вируючу масу, тиснули одне на одного, простягали гроші, кричали, чому саме тому чи тому треба хліба – малі діти або, навпаки, вдома голодні старі. Мені якось вдалося схопити омріяну хлібину. Кинув на прилавок копійки і став вибиратися назовні.
Коли з нам’ятими боками, та все ж із омріяним скарбом, затиснутим у руках, я вийшов на подвір’я, то першим ділом відкусив глевкий шматок. Він здався солодшим за цукерку.
Украй обурені люди не поспішали розходитися. І тут почули жалібний голос. Стара бабуся, в якої по зморшкуватому обличчю текли сльози, простягла руку і сказала:
– Людойки, продайте хоч півхлібини. Я вже п’єтий день ріски в роті ни мала.
Люди з хлібом завагалися. Одна, друга жінка, за ними хлопець поспішно покинули подвір’я.
Бабуся вимовила ще одне слово:
– Людойки…
І тут молода жінка простягла їй свою хлібину.
– Возьміте. Ми якось обійдемося.
Здається, та жінка навіть від копійок відмовилася. А бабуся, плачучи з радості, подибуляла вулицею.
Пішов додому і я. Йшов і думав: «Ну чому я не віддав
