чудово. Правда, погода була не дуже, часом накрапав дощ та був вітер. Але літаки не припиняли роботу, один за одним злітали та сідали. Після стрибків поїли. Почали вкладати парашути на наступний стрибок з автоматом. Вкладали цілу ніч до п’ятої ранку. Поспали дві години, і на заняття. Займалися три години, і начальник штабу наказав усьому особовому складу нашого взводу поспати до обіду. П’ятого числа прокинулись о шостій ранку на стрибки. Стрибнули, і одразу наш взвод заступив на добу в караул. Ну от і все, така моя служба, Іринко».
Ледь впоралися з тими похоронами та одбуванням, а Ірина вже смикнула Антона – треба йти до Маоцзедунів, має ж дзвонити Лариса зі Смоленська. Так і пішли вдвох вуличкою, сяк-так розпрощавшись із бабою Манею, саме смеркло вже.
В Антона телефона не було, а в тих Маоцзедунів був – дали їм недавно номер бувшої ферми карабутівської. Отож і дзвонила Лариса сама їм, бо звідси в Росію дорого, а ще ж од чужих людей. Домовились, що подзвонить вона сьогодні, о дев’ятій вечора – у них уже о десятій, виходить. Мали б домовлятися, коли їхатимуть. Коли їх зустріти…
– Ну что, братиш… билеты вы взяли? – донісся гортанний Ларисин голос із далекого міста в чужій країні. – На когда? Я вот все же думаю – давайте мы вас встретим в Брянске, а? Можем даже и машиной… А то чего вы будете трястись, а?.. Нет, ну правда! Время терпит вполне, – вона, як завжди, не давала Антону вставити слова.
– Ларо, тут цей… – почав він ніяково. – Іванович вмер. Ну, ти знаєш, я…
– О, Господи! – Лариса примовкла на хвилю. – Когда?
– В цю ніч. Оце поховали, хай царствує. Чуєш, Ларо, я… – він знов зам’явся.
– Антош, брось, я поняла, я все поняла.
– Три дня… Три дня осьде ’дбудемо, і ми тут як тут. Ну просто зараз ніяк. Та й не до діла, сама розумієш.
– Антош, конечно! Все нормально, даже не думай ничего.
– Я все тягнув із квитками через це… Ларо, ти прости. Ну так, так хотілось, на розпис щоб і на вінчання… – він повів рукою.
– Нор-ма-льно все! Антош, ну не оправдывайся, ну ей-богу! – ніжно заговорила сестра на тому кінці дроту, і він відчув, як вона всміхається. – Приедете после, ну подумаешь, опоздаете на пару деньков – дел-то!.. А мы… Мы знаешь что – мы специально в Талашкино сделаем такую выездную свадьбу, а?.. Для своих, отличная идея, по-моему! В общем, ты не бери в голову даже…
– Пробач, що я тобі такі новини… тут.
– Да перестанешь ты или нет оправдываться? Вот упрямый черт! Когда мне позвонить в следующий раз?
– Я з Конотопа… чи… словом, сам тебе наберу, як будуть квитки, добре?
– Конечно, хорошо. Ириша там?
– Тут, де ж їй бути.
– Дай-ка ей трубочку, хм… дамский разговор, – Лариса знову всміхнулась там, у Смоленську.
– Даю, даю, – всміхнувся і Антон мимоволі.
Антон в загальних рисах знав, що там у них за «дамський разговор». По-перше, Лариса за нього, Антона, вельми переймалася. Буває так – немов
