неймовірні чутки. Хто казав, що то були якісь газетярі столичні, а хто навіть – що то, мовляв, якісь родичі Кандиб із-за кордону, і родичі, що важливо, заможні. А хто й узагалі повідав, що Ірина, чогось саме Ірина, тепер спадкова дворянка, і їй, мовляв, по закону належить півсела і ще якісь там неймовірні гектари землі, і оте все, де старий парк, і ставки, і садиба де була – також її. Оце розбагатіють Кандиби тепер! – заздрісно вигукували пустобрехи по вулицях.
Але ніхто, врешті, не розбагатів – хоч іще довго, та по сей день аж, як, бувало, хто з Кандиб що купував, так і зачиналось – то, мабуть, з тих грошей, що їм із-за границі прислали, за валюту, не інакше. Чогось саме натякали на валюту. Воно й можна зрозуміти людей – часи саме непрості наставали.
Але виявилось, так у всякому разі розказувала Антону сама Ірина, що приїжджали то дійсно якісь ніби як газетярі. Але були серед них і не наші, а чи правда іноземці, чи ні – бозна. Батько чогось усе на них казав, що то поляки – і казав те чогось презирливо. Вони дійсно розпитували батька за старого Кандибу, за його минуле життя, але батько мало чим їм поміг, бо мало що за життя того діда знав сам. У всякому – за його минуле життя. А окрім цього – за старою звичкою самого ж діда, що й знав, не надто розказував, озираючись і замовчуючи те та се. Ірина це знала напевне – поїхали вони від них незадоволені і більше не приїжджали. І грошей, ясна річ, ніяких не присилали – то вже тут додумали. І родових грамот ніяких не вручали.
А справдешня історія старого Кандиби туманна і уривчаста, в усякому разі – такою її знали в сім’ї, і такою її запам’ятала сама Ірина.
Дід мовби й справді був із тих Кандиб – тих самих, що до революції володіли цукровим заводом у Дубов’язівці, оцією садибою в Жовтневому, тодішній Куриловці, чималими наділами землі та й ще багато чим. Це був старий козацько-дворянський рід, що сягав своїм корінням ще Речі Посполитої, а після Хмельниччини та Гетьманщини став малоросійським дворянським. Бозна з ким там той дід перебував у якому родинному зв’язку, але відомо було – від нього ж самого – що він сам у Куриловці не жив, лише бував у гостях, ще хлопцем. Він мовбито навчався десь за кордоном, чи то аж у Франції, і там його й застала Перша світова війна.
Він повернувся на батьківщину і пішов добровольцем в армію, але про той час він мало що розказував. Один раз мовбито обмовився про Охтирський гусарський полк її імператорської високості княгині якоїсь там – чогось усім та його обмовка запам’яталась. Але мабуть що служив у кінноті, бо коней любив, ставився до них із великою ніжністю і багато про них знав. А одного разу так і геть проговорився – онук, Ірин батько себто, хлопчаком бувши, грався з малечею в козаки-розбійники, і дід взяв та і вистругав йому таку гарну дерев’яну шабельку, рукатий був дід, а тоді пустився довго і наче аж замріяно розказувати, як орудують справжню шаблею, та чим шабля відрізняється од шашки, та як шашкою рубати з коня на ходу… Та мабуть що рубака дід був добрий, бо взнали од сина його через бабу, що мав він до революції якісь нагороди – чи георгіївські хрести, чи ще якісь, – мабуть же, було за що.
Але
