періодично бувають напади безсоння (людей, що читали хроніку пригод Ральфа Робертса[1], цей факт нітрохи не здивує), тож для тих ночей, коли сон мене вперто не бере, я намагаюся тримати напохваті якусь історійку. Я розповідаю їх собі, коли лежу в темряві, записую подумки так само, як писав би на машинці чи текстовому процесорі: часто повертаюся, замінюю слова, додаю думки, витираю підрядні речення, складаю діалоги. Щоночі, перш ніж забутися сном, я починаю спочатку й просуваюся трохи далі, ніж напередодні. На п’яту чи шосту ніч я вже зазвичай маю в голові чималі кавалки прози, вивчені напам’ять. На перший погляд, це трохи божевільно, проте насправді заспокоює… а як спосіб згаяти час, то й узагалі дасть неабиякої фори підрахунку овець.
Історії ці врешті-решт зношуються, так само, як книжка, перечитана десятки разів. («Викинь це й купи собі нове, Стівене, – бувало, радила мені мати, кинувши роздратований погляд на мій улюблений комікс чи книжку в паперовій обкладинці. – Це вже пошарпане ганчір’я».) Отоді настає час шукати нову історію, і під час чергового кола без сну я лежу й сподіваюся, що вона скоро вигулькне, бо безсонні години – то довгі години.
1992-го чи 93-го я трудився над казкою на ніч, що називалася «Обман зору». Йшлося в ній про чоловіка, засудженого на смерть, чорношкірого велетня, який із наближенням дати виконання вироку раптом починає впритул цікавитися всілякими фокусами й жонглюванням. Оповідь мала йти від першої особи, старого тюремного «активіста»[2], який пхав свій візок із книжками в’язничними корпусами, а ще продавав цигарки, різний дріб’язок і маленькі цікавинки на зразок тоніка для волосся й літачків із воскованого паперу. Наприкінці оповідки, перед самою його стратою, я хотів, щоб велетенський в’язень, Люк Коффі, показав фокус із самозникненням.
Ідейка була добра, але щось мені в тій історії муляло. Я й так до неї підходив, і сяк, сотню різних способів перепробував, але все одно було щось не те. Приписав оповідачу ручну мишу, що каталася верхи на його візку, думав, це допоможе, але не допомогло. Найкращий там був початок: «Це сталося 1932 року, коли тюрма штату ще була в Еванс-Нотчі… й електричний стілець там, звісно, був теж. Ув’язнені звали його Старим Іскруном». Мені здавалося, що це добре, а все інше – ні. Нарешті я покинув Люка Коффі та його зникомі монетки на користь оповідки про планету, де люди чомусь перетворювалися на канібалів, коли дощило… і вона мені досі в кайф, тому руки геть, чуєте?
А потім, десь за півтора року, ідея зі смертником повернулася до мене, тільки вже під іншим кутом – а що, подумав я, коли цей здоровань буде якимсь цілителем, а не фокусником-початківцем, – простаком, засудженим до смерті за вбивства, яких він не тільки не скоював, а навпаки – намагався вбитих оживити?
Та історія була надто гарна, щоб прокручувати в голові перед сном, хоч я й почав її в темряві – відродив перший абзац майже слово в слово, а перший розділ розповів подумки, перш ніж засісти за писання. Оповідач замість активіста став наглядачем камер смертників, Люк Коффі перетворився на Джона Коффі (знімаючи капелюха перед Вільямом Фолкнером, чия Христова фігура – Джо Крістмас), а миша стала… ну, Містером Джинґлзом.
Оповідка була добра, я це від самого початку знав, але писати її було надзвичайно важко. У моєму житті відбувалися інші події, з якими було наче легше (одна з них – сценарій для міні-серіалу «Сяйво»), і за «Зелену милю» я тримався кінчиками пальців. Відчуття було таке, наче створюю світ майже з нуля, бо я практично нічого не знав про життя в камерах смертників на крайньому Півдні в часи Великої депресії. Зарадити цьому, звісно, можна було – узявшись збирати інформацію, але я подумав, що це може вбити крихке відчуття дива, яке я відкрив у своїй оповіді. Якась частка мого єства від самого початку знала, що насправді мені потрібна була не реальність, а міф. Тож я наполегливо простував далі, накопичував слова й сподівався іскри, розпалу, осяяння, будь-якого різновиду банального чуда.
Диво прийшло факсом від Ральфа Вічінанзи, мого агента з продажу авторських прав за кордон, який порозмовляв із британським видавцем про форму роману в частинах, яку експлуатував століття тому Чарльз Діккенс. Ральф запитав – поблажливим тоном людини, яка не вірить у те, що ідея буде плідною, – чи не цікавить мене нагода випробувати перо в такому. Чорт, я аж підскочив. Ухопився руками й ногами. Бо миттю зрозумів, що, погодившись на такий проект, ніде не дінуся й муситиму закінчити «Зелену милю». Отож, почуваючись римським солдатом, який підпалює міст через Рубікон, я зателефонував Ральфові й попросив його укласти угоду. Він уклав, решту ви знаєте. Джон Коффі, Пол Еджкомб, Брутал Говелл, Персі Ветмор… – усі вони перебрали на себе владу і вдихнули в цю історію життя. Це було невимовно круто.
«Зелену милю» зустріли з таким магічним ентузіазмом, якого я ніколи не сподівався; власне, я вважав, що з комерційного погляду вона може виявитися провальною. Відгуки читачів були чудові, і цього разу їм вторували майже всі критики. Гадаю, значну частку популярності цієї книжки зумовили проникливі поради моєї дружини, а комерційним успіхом великою мірою завдячую сумлінній
Персонаж роману Стівена Кінга «Безсоння». (
В’язень, що користується довірою адміністрації та виконує різні доручення.
