і побачив, як мама, сидячи у своєму улюбленому кріслі-гойдалці, підглядає в кінець пейпербеку Аґати Крісті, тримаючи пальцем те місце, на якому зупинилася, на сторінці 50-й. Мене це шокувало, я так їй і сказав (не забувайте, мені було дванадцять, а в цьому віці хлопці тільки починають невиразно усвідомлювати своє всезнайство), бо ж читати детектив із кінця – це те саме, що виїсти білу речовину з середини печива «Орео», а самі печивка викинути. Мама розсміялася своїм прекрасним безжурним сміхом і відповіла, що, може, воно й так, але часом вона просто не здатна опиратися спокусі. Поняття «піддатися спокусі» було для мене вже не чужим; у мене й своїх спокус було повно, навіть у дванадцять. Але ось, нарешті, є цікаві ліки від тієї спокуси. Доки остання частина не з’явиться в книгарнях, ніхто не знатиме, чим закінчилася «Зелена миля»… може, й зі мною включно.
Та мить, коли Ральф Вічінанза запропонував ідею роману в частинах (хоч він сам і не міг ніяк про це знати), була найсприятливішою для мене з психологічного погляду. Я виношував ідею оповідки на тему, до якої рано чи пізно мав дійти: електричний стілець. Старий Іскрун зачаровував мене відтоді, коли я вперше подивився фільм із Джеймсом Кеґні[5], а перші розповіді про смертників, які я прочитав у житті (у книжці під назвою «Двадцять тисяч років у Сінг-Сінгу» авторства начальника тюрми Льюїса Е. Ловза), розпалили темний бік моєї уяви. Мені цікаво було, як воно – пройти ті останні сорок ярдів до електричного стільця, знаючи, що на ньому ти й помреш? Або, якщо вже на те пішло, що відчуває людина, яка мусить прив’язувати засудженого до страти… чи вмикати рубильник? Яку частку душі відбирає ця робота? Чи ще лячніше – якими рисами вона тебе нагородить?
Ці основоположні задуми я випробовував (завжди нерішуче) за останні двадцять-тридцять років по-різному. Я написав одну вдалу повість, де дія відбувається у в’язниці («Рита Гейворт і втеча з Шоушенку»), а потім уже наче й вирішив, що годі з мене, коли раптом виплив цей новий підхід до задуму. Мені він багато в чому подобався, але найбільше – за голос принципово порядного оповідача: скромний, чесний, можливо, трохи наївний, типово кінгівський оповідач, до нутра кісток. Отож я взявся до роботи, але боязко, раз у раз спиняючись. Більшу частину другого розділу було написано, коли над стадіоном Фенвей-Парк[6] задощило!
Коли подзвонив Ральф, я вже мав нотатник, заповнений сторінками «Зеленої милі», і усвідомлював, що пишу роман, тоді як мушу витрачати час на те, щоб розчистити стіл для вже написаної книги («Безнадія» – скоро ти її побачиш, Постійний читачу). На тому роздоріжжі, до якого я підійшов із «Милею», звичайно є лише дві можливості вибору: відкласти книжку (і, ймовірно, більше ніколи за неї не братися) або покинути все й рвонути до фіналу.
Ральф запропонував можливу третю альтернативу: історію, яку слід писати так, як і читати, – випусками. Елемент канатоходіння в ній мені теж сподобався: не впораєшся із завданням, не дійдеш до кінця, і враз мільйони читачів завиють на місяць,
«Янголи з брудними обличчями», фільм 1938 року.
Бейсбольний стадіон, де тренується і грає «Бостон Ред Сокс», улюблена бейсбольна команда Стівена Кінга.
