не привітала його з днем народження. Він ще помітив, поки трамвай не зробив гак убік, що незнайомка повисла на юнакові, всім своїм видом показуючи, що робить це на зло йому, Вікторові Андрійовичу, який за п’ятнадцять хвилин поїздки не спромігся сказати їй жодного слова, хоча за цей час можна було прожити все життя.
Наступної зупинки довго не було, і Віктор Андрійович внутрішньо сміявся, що він такий бовдур. Якийсь хлопчина, коли трамвай притишив хід, піднімаючись угору, виламав двері і вискочив, двері не зачинялись, і Віктор Андрійович вискочив і собі, чуючи прокльони кондукторки і на свою адресу теж, хоча не він ламав двері трамваю, а той хлопчина.
Це місце було йому не знайомим, він точно тут ніколи не бував, хоча жив у цьому місті вже років двадцять, починаючи з того часу, коли почав навчатись у медінституті. Назва вулиці теж йому нічого не говорила. Несподівано налетів вітер і почав накрапати дощ. Парасолі в нього з собою не було, і Віктор Андрійович заскочив у першу кнайпу, що трапилася йому по дорозі, аби перечекати негоду. Людей тут було мало, грала легка музика, він замовив собі п’ятдесят грамів коньяку, каву і тістечко, сів за вільний столик і почав святкувати свій день народження. Цигарковий дим різав очі, але Віктор Андрійович на це не зважав, ні про що не думаючи і відпочиваючи душею й тілом.
За вікном припустив дощ, заметушилися люди, окремі з них забігали до кнайпи. Перед ним виросла жінка з сумним виразом на обличчі, але з грайливими бісиками в очах:
– Можна?
Він оглянувся, але всі столики були зайняті. Не встиг нічого відповісти, як вона, не чекаючи дозволу, вмостилася навпроти. Щось її дратувало, і він про всяк випадок згасив цигарку, але це не допомогло. Вони не дивились одне на одного, а втупились у вікно, ніби там було цікавіше.
– А я сьогодні святкую свій день народження, – ніби сам до себе сказав Віктор Андрійович.
– Ви так завжди знайомитесь? – Вона кинула на нього зацікавлений погляд.
Він вийняв із внутрішньої кишені піджака паспорт, який завжди носив з собою (мав фобію: боявся, що його зіб’є машина, отож, щоби родичі не шукали по моргах, не розлучався з цим документом) і дав їй.
Вона розкрила паспорт і щиро розсміялась. Йому теж стало весело.
– Що? – Віктор Андрійович не розумів причину її сміху, а, головне, – такої непідробної і непідкупної щирості.
Вона, продовжуючи усміхатись, порпалась у сумці. Надибавши паспорт, простягнула його незнайомцеві.
Тепер була його черга сміятись, але вийшло все якось сумно. Світлана народилася з ним одного дня, але була на шість років молодшою.
Вона вихопила поглядом його питво і їжу й собі замовила теж п’ятдесят грамів коньяку, каву і тістечко. Він спробував заплатити за неї, але вона відмовилась.
– За нас, Світлано!
– За нас, Вікторе!
Дощ так само несподівано
