ти так багато всього знаєш?
Марк зняв оптичну трубу зі стійки й акуратно вклав її до коробки.
– Дещо прочитав, – неохоче відповів він, – але більшість – від діда.
У Соні аж заніміло лице.
– Це розповів тобі дід?
– Ага.
– Твій дід сидів із тобою і це все розповідав?
– Ну, не все. Він раніше жив окремо, тому більше радив книжки. Ми недавно сюди переїхали, і тепер він живе з нами. Хоч я завжди міг підійти до нього й розпитати про все, що мене цікавить, – він спідлоба зиркнув на дівчину. – Він моряк і багато всього знає. Ми вдома іноді навіть експерименти різні робимо.
– І якщо ти попросиш, він пояснить? – з недовірою та якоюсь прихованою, боязкою настороженістю в голосі перепитала Соня. – Не накричить?
– А чому він має кричати? – здивувався Марк.
Дівчина смикнула плечима.
– Не знаю… – потупилась. – Я свого бачу раз на рік. І, схоже, він не дуже хоче зі мною розмовляти.
– Ну то в тебе ж є батько. Чи мама. Хіба вони не пояснюють усілякі штуки, які ти не розумієш?
– Ні, – відрізала Соня.
– Чому?
Вона не відповіла, сховала очі. Марк розібрав стійку, склав усі деталі до коробки та закрив її. Соня зловила себе на думці, що не хоче, щоби він ішов.
– Зачекай. Може, ще рознесе. – Вона тицьнула у прогалину між хмарами на сході, над Покровським собором. – І розкажи ще про зорі.
Хлопець глипнув на неї, але потім, недовго провагавшись, сів на ковдру й по-турецьки підібгав під себе ноги.
– Сідай, – усе ще трохи ображено запропонував дівчині. Соня вмостилася поруч, і тоді Марк запитав: – Знаєш, що стається, коли в зорі згоряє весь водень?
– Ні.
– Після того як водень згорів, залишається лише гелій, а гелій уже горіти не може. І зоря стискається в маленьку кульку, – Марк гарячковими жестами спробував зобразити, як верхні шари зірки зминають нижні, – вона більше не світить і охолоджується в космосі. Такі кульки називають білими карликами. – Хлопець підвів погляд. – Їх так не видно, бо вони малі, але в потужний телескоп можна побачити. Їх реально багато. – Він обережно глянув на дівчину, намагаючись із виразу обличчя збагнути, чи справили його слова хоч якесь враження. – Наше Сонце теж колись перетвориться на білого карлика, хоча до цього ще ду-у-у-же довго.
Обмізкувавши почуте, Соня наморщила лоба.
– Я не про те. Розкажи краще, як за зорями складають гороскопи.
Марк застогнав.
– Що? – звела брови дівчина. – Це, типу, так складно?
– Ти віриш у гороскопи?
– А ти не віриш?
Хлопець затулив обличчя долонями. Стогін переріс у театралізоване передсмертне хрипіння. Він навіть висолопив язика.
– Як можна вірити в гороскопи?!
– А що в цьому такого? Вони всюди!
– То й що, що всюди?!
Соня насупилася та махнула рукою.
– Зачекай,
