його погляду стало очевидно, що він миттєво перевів мене з категорії клієнтів до категорії набридливих блощиць.
– Нікого я не бачив. Забирайся геть, доки я не покликав Тонета.
Я розважив, що цей Тонет навряд чи буде доброзичливо налаштований, тому дістав ті кілька монет, які в мене лишалися, поклав їх перед вахтером і приязно всміхнувся. Гроші вмить щезли в спритних пальцях вахтера (очевидно, досвідченого наперсткаря), наче були комахою, що потрапила на язик хамелеона. Були – та й зникли.
– Що ти хочеш знати?
– Той пан, про якого я казав, він живе тут?
– Винайняв тут кімнату тиждень тому.
– А як його звати, ви знаєте?
– Він заплатив на місяць уперед, тож я не розпитував.
– А звідки він приїхав, що тут робить?
– У нас не телефон довіри. Ми нічого не питаємо в тих, що приходять сюди потрахатися. А цей навіть не трахається. Далі висновки роби сам.
Я обміркував почуте.
– Усе, що мені відомо про цього чоловіка, – це те, що він час від часу ненадовго кудись виходить, а потім повертається. Іноді просить принести йому в кімнату пляшку вина і хліба з медом. Платить добре і мовчить як риба.
– Ви певні, що не пригадуєте його імені?
Вахтер похитав головою.
– Гаразд. Дякую, і вибачте, що потурбував вас.
Я вже зібрався було йти, коли вахтер промовив:
– Ромеро.
– Перепрошую?
– По-моєму, він назвався Ромеро, або якось так…
– Ромеро де Торрес?
– Ага.
– Фермін Ромеро де Торрес? – не ймучи віри власним вухам, перепитав я.
– Саме так. До війни начебто був тореро з таким іменем, – мовив вахтер. – Тому-то мені й здалося, що я вже десь його чув…
6
Я вертався до книгарні ще більше спантеличений, ніж коли виходив із неї. Вуличний письменник Освальдо помахав мені рукою, коли я минав палац віце-королеви.
– Пощастило? – запитав він.
Я промимрив у відповідь щось заперечливе.
– Спробуйте поговорити з Луїсіто. Може, він пригадає щось корисне.
Я послухався ради й підійшов до дерев’яного будиночка Луїсіто. Вуличний письменник саме чистив свою колекцію пер.
Побачивши мене, він усміхнувся й запропонував сісти.
– Якого бажаєте листа? Любовного чи ділового?
– Мене прислав ваш колега Освальдо.
– Він наш наставник, – виголосив Луїсіто, якому не було, мабуть, ще й двадцяти п’яти років. – Великий митець слова, якого світ не оцінив належним чином, і тому він тут, на вулиці, служить своїм пером темним на письмо людям.
– Освальдо розповів, що до вас одного разу звернувся літній пан, кульгавий і доволі пошарпаний. Йому бракувало кисті однієї руки й кількох пальців на другій.
– Я пригадую його.
