жінка глянула на нього, простягла руку і вхопила Сопі за рукав.
– Авжеж, Майку! – сказала вона весело. – Почастуєш пивком? Я б до тебе раніше озвалась, та фараон стежить. Молода жінка обвилась навколо враженого Сопі, як плющ навколо дуба, і вони вдвох пройшли повз полісмена. Сопі здавалося, що він приречений лишитись на свободі.
На найближчому розі він позбувся своєї супутниці і втік. Зупинився у кварталі, де ввечері розливалося ціле море світла, де однаково легкі були серця, любовні клятви і музика. Жінки в хутрах і чоловіки в зимових пальтах весело перемовлялися на холодному вітрі. Раптом страх охопив Сопі: може, хтось його заворожив від арешту? Від цієї думки Сопі мало не охопила паніка, і, проходячи повз другого полісмена, який велично стояв перед яскраво освітленим театром, він ухопився за соломинку «порушення громадського спокою».
Сопі щодуху почав горлати хрипким голосом якусь п’яну пісню. Він танцював, кричав, завивав на тротуарі і як тільки міг порушував спокій.
Полісмен покрутив кийка, одвернувся від Сопі й пояснив перехожому:
– Це один з тих ієльських студентів. Вони сьогодні святкують свою перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Трохи галасу, але нічого небезпечного. Ми маємо інструкцію н заважати їм.
Безутішний Сопі припинив свої марні домагання. Невже жоден полісмен не схопить його за барки? Уява малювала йому Острів як недосяжну Аркадію. Сопі застебнув свій підбитий вітром піджак: холод ставав дедалі пронизливіший.
У тютюновій крамниці він побачив добре вдягненого чоловіка, який прикурював сигару від газового ріжка. Свою шовкову парасольку він залишив біля входу. Сопі ввійшов до крамниці, взяв парасольку і поволі вийшов. Чоловік, що прикурював сигару, поспішив за ним.
– Це моя парасолька, – твердо сказав він.
– Та ну? – глузливо посміхнувся Сопі, додаючи до дрібної крадіжки образу. – У такому разі вам треба було б гукнути полісмена. Я справді взяв вашу парасольку. Чому ж ви не кличете фараона? Онде він стоїть на розі.
Господар парасольки йшов уже повільніше. Сопі теж уже передчував, що й на цей раз щастя зрадить його. Полісмен зацікавлено дивився на цю пару.
– Звичайно, – сказав чоловік із сигарою, – бачите… ну, трапляються такі помилки… я… якщо це ваша парасолька, то, сподіваюсь, ви пробачите мені… я ненароком узяв її сьогодні в ресторані… якщо ви впізнали свою парасольку… я сподіваюсь, ви…
– Авжеж, це моя парасолька, – сердито промовив Сопі. Колишній власник парасольки відступив. Полісмен хутенько подався допомогти високій блондинці в манто перейти вулицю, бо за два квартали з’явився трамвай.
Сопі попрямував на схід вулицею, спотвореною ремонтними роботами. Спересердя він викинув парасольку в якусь яму, бурмочучи прокляття на адресу людей у шоломах і з кийками, йому хотілося ппасти їм у руки, а вони, здавалося, ставились до нього
