витати в сферах чистого мистецтва, поки ти бігатимеш на заробітки? Ні в якому разі, присягаюсь кістками Бенвенуто Челліні! Я, мабуть, зможу продавати газети або брукувати вулиці і приносити додому кілька доларів.
Ділія підійшла й обняла його за шию.
– Джо, милий, який ти дурненький у мене! Ти повинен продовжувати своє навчання. Це ж не означає, що я кидаю музику і йду на якусь іншу роботу. Коли я веду уроки, я й сама вчусь. А за п’ятнадцять доларів на тиждень ми зможемо жити так чудово, як живуть мільйонери. І не думай кидати навчання у Меджистера.
– Гаразд, – сказав Джо, дістаючи голубий салатник у формі черепашки. – Але все-таки дуже прикро, що тобі доводиться давати уроки. Це не мистецтво. І все ж ти, кохана, просто молодчина.
– Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не здаються надто великими, – промовила Ділія.
– Меджистер похвалив небо на тому етюді, що я малював у парку, – сказав Джо. – А Тінкл дозволив мені повісити два етюди в його вітрині. Може, й пощастить продати один, коли його побачить який-небудь підходящий ідіот з грошима.
– Я певна, що пощастить, – ніжно мовила Ділія. – Ну, а тепер дякуватимем долі за генерала Пінкні та цей шматок телятини.
Весь наступний тиждень подружжя Лерребі снідало рано. Джо захопився етюдами при ранковому освітленні, які він робив у Центральному парку, і о сьомій годині Ділія з ніжностями, заохоченнями та поцілунками виряджала його, нагодувавши сніданком. Мистецтво – вимоглива кохана. Джо тепер звичайно повертався додому аж увечері о сьомій годині.
Наприкінці тижня Ділія, стомлена, але повна ніжної гордості, урочисто поклала три банкноти по п’ять доларів на маленький (вісім на десять дюймів) столик, що стояв посеред вітальні (вісім на десять футів).
– Клементина іноді засмучує мене, – сказала вона трохи стомлено. – Боюсь, що вона мало працює над вправами, і мені часто доводиться повторювати одне й те саме по кілька разів. Крім того, завжди цей білий одяг, він наганяє на мене нудьгу. Але генерал Пінкні – чудовий старий! Якби ти тільки знав його, Джо. Він удівець, я тобі, здається, казала, іноді заходить, коли ми з Клементиною сидимо за роялем, стоїть і куйовдить свою сиву цапину борідку.
«Ну, як справи з шістнадцятими і тридцять другими?» – завжди питає. Джо, а якби ти бачив панелі в їхній вітальні! А килимові портьєри! Клементина трохи покашлює. Сподіваюсь, що вона міцніша, ніж можна судити по її зовнішності. Я справді прив’язалась до неї: вона така ніжна і так добре вихована. Брат генерала Пінкні був колись послом у Болівії.
Але ось Джо, наче граф Монте-Крісто, вийняв десять доларів, потім ще п’ять, два та один – чотири справжнісінькі повноцінні банкноти – і поклав їх поряд із заробітком Ділії.
– Продав акварель з обеліском якомусь чоловікові з Пеорії, – проголосив він приголомшливу новину.
– Не жартуй! – вигукнула Ділія. – Невже з Пеорії?!
– Так,
