щоб нарешті як слід виспатися; адже Качинський правду каже: на війні було б не так і кепсько, якби давали хоч трохи більше спати. На передовій ніколи не поспиш, і два тижні тягнуться щоразу страшенно довго.
Була вже обідня пора, коли перші з нас повилазили з бараків. За півгодини всі позбиралися з казанками біля «кашомета», від якого йшов дух чогось жирного, смачного. Поперед усіх, звісно, найголодніші: малий Альберт Кроп, що з нас усіх мав найяснішу голову й тому, мабуть, тільки недавно став єфрейтором; Мюллер П’ятий, який тягає з собою шкільні підручники та мріє скласти екзамени екстерном – навіть під шквальним вогнем він товче закони фізики; далі – Леєр, бородань, що спить і бачить дівчат з офіцерського борделю; він божиться, що за наказом по армії ці дівчата зобов’язані носити шовкові сорочки, а перед тим, як приймати гостей у чині капітана й вище, неодмінно брати ванну; четвертий – це я, Пауль Боймер. Усім чотирьом по дев’ятнадцять років, усі четверо пішли воювати з одного класу.
Відразу за нами стоять наші друзі: худющий Тьяден, наш одноліток, слюсар, найбільший ненажера в роті. Сідає до столу тоненький, а підводиться пузатий, немов насмоктана блощиця; Гайє Вестгуз, теж наш одноліток, торфокоп, він може запросто взяти в руку пайкову хлібину й спитати: «Ану здогадайтеся, що в мене в кулаці?» Ще Детерінг, селянин, який думає тільки про свою господу й про дружину; нарешті Станіслав Качинський, душа нашого гурту, розумний, чіпкий, пронозливий чолов’яга сорока років; він має землисте обличчя, блакитні очі, похилі плечі й дивовижний нюх на те, коли почнеться обстріл, де можна наїстися і де переховатися в затишку.
Наш гурт очолював довгу чергу перед польовою кухнею. Уже нам уривався терпець, бо куховар, ще нічого не знаючи, стояв і чекав.
Нарешті Качинський гукнув йому:
– Генріху, відчиняй-но свою корчму! Квасоля вже напевне доварилася.
Той мляво похитав головою:
– Спершу нехай усі зберуться.
– Та ми всі тут! – вишкірився Тьяден.
Унтер-офіцер іще нічого не розумів.
– Вам тільки давай! А де ж решта?
– Сьогодні ти вже їх не нагодуєш. Хто в лазареті, хто в братській могилі.
Ці слова приголомшили куховара. Він аж стенувся.
– А я ж наварив на сто п’ятдесят душ!
Кроп стусонув його під ребра:
– О, нарешті ми наїмося! Починай-но!
Раптом Тьяденові сяйнула якась думка. Його гостре, наче мишачий писок, обличчя аж засвітилось, очі хитро примружилися, вилиці випнулись, і він присунувся ближче:
– Голубчику, то ти й хліба одержав сьогодні на сто п’ятдесят душ, еге?
Спантеличений унтер-офіцер очманіло кивнув. Тьяден схопив його за лацкан:
– І ковбаси теж?
Куховар знову кивнув своїм червоним «помідором». У Тьядена затремтіла щелепа.
– І курива?
– Аякже, геть усього.
