бо нам усім зробили перев’язку, а після того завжди боляче. Один хотів, щоб йому поклали ногу отак, другий – не так, третій просив пити, четвертому треба було збити подушку; врешті стара гладуха почала сердито бурчати й грюкнула дверима. Тепер вона, напевне, підозрює щось подібне, бо не йде.
Ми чекаємо. Тоді Франц каже:
– Подзвони ще.
Я дзвоню. Але ніхто не приходить. Уночі на все наше крило залишається тільки одна сестра, можливо, вона щось робить в іншій палаті.
– Франце, ти певен, що в тебе кровотеча? – питаю я. – Бо ми можемо знову дістати прочухана.
– Бинти геть мокрі, чи не може хтось увімкнути світло? Але із світлом теж нічого не виходить. Вимикач біля дверей, а встати ніхто не може. Я натискаю на дзвоник великим пальцем, аж поки він затерпає. Мабуть, сестра заснула, адже роботи стільки, що й удень у них перевтомлений вигляд. До того ж вони ще довго моляться.
– Чи не кинути нам пляшку? – питає Йозеф Гамагер, якому все дозволено.
– Цього вона й поготів не почує, коли не чує дзвоника.
Нарешті двері відчиняються, у них з’являється заспана стара. Та побачивши, що з Францом, вона починає метушитися й вигукує:
– Чого досі ніхто не дав мені знати?
– Але ж ми дзвонили. А ходити тут ніхто не може.
Франц утратив багато крові, його знову перев’язують.
Уранці ми бачимо: обличчя в нього загострилось і пожовтіло, а ще вчора ввечері ми гадали, що хлопець одужує. Тепер сестри заходять до нас часто.
Іноді нас доглядають сестри-жалібниці з Червоного Хреста. Вони добросерді, але часом не дуже вправні. Перестеляючи комусь ліжко, вони часто роблять пораненому боляче, а тоді так лякаються, що йому стає ще гірше.
Черниці надійніші. Уміють із нами поводитись, тільки ми хотіли б, щоб вони були трохи веселіші. Правда, декотрі мають почуття гумору, ці – славні. Хто з нас не зробив би будь-якої послуги сестрі Лібертіні, цій надзвичайній сестрі; коли поранені бачать її хоча б здаля, відразу ж у всьому крилі поліпшується настрій. І таких сестер є чимало. За них ми пішли б у вогонь і воду. Ні, тут нема на що скаржитись – черниці поводяться з нами точнісінько, як із цивільними. А коли згадуєш гарнізонний лазарет, то аж страх бере.
Франц Вехтер так і не видужав. Якось його винесли із палати й не повернули сюди. Йозеф Гамагер знає, в чім річ:
– Більше ми його не побачимо. Вони віднесли його до вмиральні.
– До якої ще вмиральні? – питає Кроп.
– Ну, до покійницької.
– Та що воно таке?
– Невеличка кімната в кутку крила. Туди переносять тих, хто збирається дуба врізати. Там двоє ліжок. Ось на ту палату всі й кажуть – умиральня.
– Але нащо їх туди переносять?
– Бо так менше клопоту потім. І зручніше, бо та палата – поруч із ліфтом, що спускається до трупарні. Можливо, це робиться також для того, щоб ніхто не помирав у палатах, в інших на очах. І доглядати його легше, коли він лежить окремо.
– А йому ж як?
