иття Ентоні і моїм любим Ноа й Софі, які знають, що таке життя на щодень
Розділ 1. Від скутості до спритності
Багато років тому, за часів «Абатства Даунтон», статечний капітан стояв на містку британського лінійного корабля й дивився, як сонце хилиться за край моря. Далі за сюжетом капітан уже збирався спуститися на палубу до обіду, коли дозорець раптом сповістив: «Світло, капітане. Прямо за курсом дві милі».
Капітан повернувся до стерна.
– Рухається чи ні? – запитав він, бо до радіолокаційної станції було ще кілька діб ходу.
– Не рухається, капітане.
– Тоді подайте тому судну сигнал, – хрипко наказав керманич. – Скажіть їм: «Ви йдете курсом на зіткнення. Змініть курс на 20 ступнів».
Майже одразу від джерела світла надійшла відповідь: «Краще ви змініть свій курс на 20 ступнів».
Капітан образився. Це не тільки похитнуло його авторитет, але й відбувалося на очах у матросів!
– Надішліть йому ще одне повідомлення, – гарикнув він. – «Ми – корабель її величності Дефаєнт, лінійний корабель водотоннажністю 35000 тонн класу дредноутів. Змініть курс на 20 ступнів».
«Чудово, сер, – надійшла відповідь. – Я – матрос другого класу О’Райлі. Негайно міняйте курс».
Розпашілий від люті, капітан заволав:
– Ми – флагманський корабель адмірала сера Вільяма Аткінсона-Вілса! НЕГАЙНО ЗМІНІТЬ КУРС НА 20 СТУПНІВ!
Запала тиша, а тоді матрос О’Райлі відповів: «У нас тут ліхтарня, сер».
Мандруючи по життю, ми, як люди, маємо кілька способів дізнатися, у якому напрямку йти або що на нас чекає. У нас немає ліхтарень, що попереджають про скелі, об які ми можемо розбитися. У нас немає ані дозорців на носі, ані радара, який попереджає про підводні небезпеки, що можуть розтрощити наші кар’єрні плани. Натомість ми маємо емоції – відчуття страху, тривоги, радощів, піднесення – розвинуту нейрохемічну систему, покликану допомагати нам долати складні життєві течії.
Емоції – від лютого гніву до наївного кохання – є миттєвою фізичною реакцією організму на важливі сигнали зовнішнього світу. Коли наші чуття сприймають інформацію – ознаки небезпеки, натяки на романтичний інтерес, здогади про те, приймає чи відкидає нас оточення, – ми фізично пристосовуємося до здобутих повідомлень. Наші серця б’ються швидше чи повільніше, м’язи напружуються чи розслабляються, розум зосереджується на небезпеці або заспокоюється у відповідь на тепло довіреного товариства.
Ці фізичні «втілені» реакції синхронізують наш внутрішній стан і зовнішню поведінку з наявною ситуацією та можуть допомогти нам не тільки вижити, але й жити в гаразді. Як і у випадку ліхтарні матроса О’Райлі, наша природна система навігації, яка шляхом спроб і помилок еволюціонувала протягом мільйонів років, набагато корисніша тоді, коли ми не намагаємося боротися з нею.
Але це не завжди просто зробити, бо наші емоції не завжди надійні. Іноді вони допомагають нам подолати обман і позу, працюючи як внутрішній радар, даючи найточнішу й глибинну інформацію про те, що коїться наразі. У всіх колись виникало таке відчуття, яке підказувало: «Цей хлопець бреше» або «Щось допікає моїй подрузі, хоча вона й каже, що в неї все гаразд».
Проте в інших випадках емоції з минулого заважають сприймати сучасні події, пов’язуючи їх з болючими спогадами. Ці потужні почуття можуть повністю полонити, затьмарювати наші судження й кермувати нас прямо на скелі. У таких випадках ви можете оступитися і плеснути напоєм брехунові в обличчя.
Звичайно, дорослі рідко настільки втрачають контроль над собою, що влаштовують прилюдний бешкет, враження від якого потім роками слід залагоджувати. Ви радше не вдаватиметеся до такої театральщини, а вчините якийсь підступ. Люди здебільшого покладаються на емоційний автопілот, реагуючи на ситуації без їхньої оцінки – несамохіть. Інші добре розуміють, що витрачають забагато енергії на контроль або придушення своїх емоцій, трактуючи їх у кращому випадку як неслухняних дітлахів, а в гіршому – як загрозу своєму добробуту. Ще інші бачать свої емоції як перешкоду на шляху до бажаного життя, особливо коли йдеться про почуття, які спричиняють клопіт, гнів, сором або хвилювання. Із часом наші реакції на сигнали реального світу слабшають і стають менш природними та радше відхиляють нас від курсу, ніж захищають наші інтереси.
Я – психолог і вже понад 20 років як запрошений експерт вивчаю емоції і те, як нам ведеться з ними. Коли я запитую клієнтів, відколи вони почали звертати увагу, перейматися й давати раду власним емоціям, вони почасти кажуть про п’ять, десять або двадцять років. А часом навіть: «З дитинства».
І, зрозуміло, мене цікавить: «Ну, і що у вас виходить?».
У цій книжці
