глибше в їхній вир, він ступив на незвідану територію.
Вона похитала головою, стала перед ним, розстібнула своє вбрання і переступила через нього. Стояла перед ним у панчохах і спідній білизні, ніби чекаючи, що він скаже їй зупинитися. А він міг лише дивитися на неї. Нарешті поклав руку їй на стегно і провів вище. Вона рухалася, мов кішка, наче її тіло навчилося долати гравітацію. Штовхнула чоловіка назад на канапу й осідлала його.
Вона атакувала його рот, прикусивши нижню губу, а тоді стала цілувати його в шию, перш ніж повернутися до рота, і в цей час вони стягували одяг одне з одного і жбурляли на підлогу. Хапалися одне за одного в якомусь емоційному розпачі. Піт збігав по їхніх тілах, коли вони стискали одне одного в обіймах – її волосся на його обличчі, її ноги обвили його торс, рука обхопила шию.
Задзвонив телефон, перервавши їхній контакт. Вона не хотіла, щоб він зупинявся, і далі благала його грати з нею, торкатися її. Не без боротьби він прикрив її рот рукою, а іншою підняв з підлоги свої штани і потягнувся за телефоном. Вона зісковзнула з нього з розчаруванням на обличчі.
Він вибачився й відійшов у кут кімнати, у глибині душі радіючи, що їх перервав дзвінок. З того боку лінії долинав приглушений далекий голос.
– Хто це? – спитав Вітмен.
Почувся тріскіт і звук будівельних робіт.
– Це Тоні Діксон із магазину на Принцес-стрит, що в Единбурзі. Ви казали подзвонити, як щось нагодиться. Тут у нас ситуація.
– Яка саме ситуація? – спитав він.
– Ну, знаєте ж, як сю буду рихтують і лагодять, самі си бачили.
– Продовжуйте.
– Еге, і ту така штука. Люди, що роблять ремонт, вони ту дещо надибали.
Вітмен усміхнувся.
– Схоже на люк чи щось таке, – продовжував чоловік.
– Ви зазирали подивитися, що там?
– Та він намертво заіржавів. Знайшли механіка, буде сьогодні пізніше.
– Ви комусь казали про це?
– Мушу казати. Це ж чортова діра у підлозі.
– Можете зачекати з цим?
Зависла пауза, протягом якої Вітмен майже чув жагу британських фунтів по той бік лінії.
– Вам, звісно, буде компенсована ваша допомога, – сказав Вітмен.
Чоловік погодився.
Вітмен глянув на годинник.
– Я буду за кілька годин, – сказав він і поклав слухавку. Попри те, що голова йшла обертом, його очі не знали спочинку. Він обернувся до Елени.
– Зателефонуй мені, якщо щось почуєш.
Вона виглядала ошелешеною. Спромоглася лише вимовити:
– Я викличу для тебе таксі. Куди ти їдеш?
Рейс до Единбурга за дві години – так повідомила жінка за стійкою квиткової каси. Отже, він мав достатньо часу на обід.
Зателефонував Вальдано, який із несамовитою радістю зустрів новину про останню зачіпку. Він був упевнений, що люк оберігає щось приховане Секюлером, можливо, навіть фільм. І закликав Вітмена продовжувати розслідування.
