і його балачка не була цілковитою тарабарщиною. Наступного дня після пострілів – коли стан Скота поліпшився від критичного до стабільного – вона запитала його, чи божевільний аспірант міг щось обміркувати. «Щось обміркувати» було героїчним актом, актом волі, а психи навряд чи наділені бодай якоюсь волею… чи, може, вона думає інакше?
«Я не знаю, Скоте. Я про це подумаю».
Але вона сказала йому неправду. Вона мала твердий намір ніколи про це не думати, якщо їй тільки вдасться. На думку Лізі, паскудний псих із маленьким пістолетом мав бути приєднаний до інших речей, про які вона успішно забула, після того як зустрілася зі Скотом.
«Було дуже жарко, чи не так?»
Він запитав це, лежачи в ліжку. Ще блідий, занадто блідий, але його звичний колір уже почав повертатися. Він сказав це без якогось наміру, не подивився на неї якось особливо, а просто для того, щоб підтримати розмову. І Лізі, тепер Лізі Сама-Одна, вдова Лізі здригнулася.
– Він нічого не пам’ятав, – прошепотіла вона.
Вона була майже впевнена в тому, що він нічого не пам’ятав. Нічого не пам’ятав про те, як він лежав на тротуарі, й обоє вони думали, що він уже ніколи не підведеться. Що він помирає, і між ними вже не відбудеться нічого, крім того, що відбувалося між ними тоді, і це між ними, які мали так багато сказати одне одному. Невролог, з яким вона набралася мужності поговорити, сказав, що забуття навколо травматичної події – норма людської поведінки, що люди, яким щастить пережити таку подію, часто відкривають, що на плівці їхньої пам’яті те місце випалене й там немає нічого, крім чорної плями. Ця пляма може розтягтися на п’ять хвилин, п’ять годин або п’ять днів. Іноді розірвані фрагменти та образи виринають на поверхню лише через роки або навіть десятки років. Невролог назвав це механізмом захисту.
Для Лізі ця теорія була дуже зрозумілою.
З лікарні вона повернулася до мотелю, у якому жила. То була не дуже гарна кімната – вікна виходили на задній двір, і там не було на що подивитися, крім дощаного паркану, й нічого послухати, крім гавкання десь близько сотні собак, але в ті дні Лізі залишалася байдужою до таких незручностей. Звичайно ж, їй хотілося не мати нічого спільного з кампусом, де підстрелили її чоловіка. І коли вона скинула черевики й лягла на тверде двоспальне ліжко, то подумала: «Темрява його любить».
Чи це й справді було так?
Звідки вона могла знати, коли не знала навіть, що це означає?
Ти знаєш. Татовим призом був поцілунок.
Лізі так швидко обкрутила голову на подушці, ніби одержала невидимого ляпаса. Заткнися про це!
Ніякої відповіді… ніякої відповіді… а потім тихо й лукаво: Темрява його любить. Він танцює з нею, як закоханий, а місяць підіймається над пурпуровим пагорбом, і те, що було солодким, тепер пахне кислим. Пахне, як отрута.
Вона знову обернула голову назад.
