його мали, то не писали б таку нісенітницю!
– Я знаю, Арчі, але послухай ось це:
«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п’ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів».
Вона замовкла і з переможним виглядом подивилася на чоловіка.
Полковник Істербрук у відповідь глянув на неї поблажливо, але без найменшого інтересу.
– Це гра в убивство, – сказав він.
– Справді?
– Атож. – Він відірвав погляд від своєї газети й провадив: – Мушу тобі сказати, це дуже цікава гра, якщо вона правильно організована. Вона вимагає участі чоловіка, який добре знає правила. Ви тягнете жереб. Оголошують, що в кімнаті присутній убивця, ніхто не знає, хто він. Вимикають світло. Убивця обирає жертву. Жертва рахує до двадцяти, а тоді лунає передсмертний зойк. Після цього береться до роботи той, кому випало бути детективом. Він усіх допитує. Де вони були, що робили, – й у такий спосіб намагається з’ясувати, хто з них убивця. Атож, це дуже цікава гра – у тому випадку, коли «детектив» бодай трохи знає про те, що таке поліційна робота.
– Як, наприклад, ти, Арчі. Адже ти брав участь у розслідуванні всіх найцікавіших злочинів, що мали місце в нашій окрузі.
Полковник Істербрук поблажливо усміхнувся і хвацько крутнув вуса.
– Так, Лоро, – промовив він. – Я справді дещо їм підказав.
І він випростав плечі.
– Даремно міс Блеклок не попросила, щоб ти допоміг їй розплутати й цю справу.
Полковник пирхнув.
– Але ж у неї зараз живе той молодий жевжик. Племінником чи ким він там їй доводиться. Мабуть, то він її намовив. Це ж треба додуматися – опублікувати таке оголошення.
– Воно надруковане на шпальті хроніки приватних подій. Ми могли б його не помітити. Це запрошення, чи не так, Арчі?
– Вельми дивне запрошення, я вважаю. Якщо й справді в такий спосіб вони запрошують людей до себе, то на мене хай не розраховують.
– Не кажи такого, Арчі, – у голосі місіс Істербрук пролунали благальні нотки.
– Якщо мене запрошують, то надто пізно. Хіба вони не знають, що я можу бути зайнятий?
– Але ж ти не зайнятий, любий? – сказала місіс Істербрук, знизивши голос і в такий спосіб надавши йому переконливішого звучання. – І я вважаю, Арчі, ти повинен піти – хоч би для того, щоб допомогти бідолашній міс Блеклок виплутатися з халепи. Я переконана, вона сподівається на твою допомогу. Адже ти так багато знаєш про роботу поліції та поліційні процедури. Увесь її задум зазнає краху, якщо ти не прийдеш і не підкажеш їй, як досягти успіху. Адже сусідам треба допомагати!
Місіс Істербрук схилила набік голову, струснувши волоссям, що було відбілене пергідролем.
– Якщо ти й справді так думаєш, Лоро…
Полковник Істербрук знову крутнув свого сивого вуса з вельми поважним виглядом і поблажливо подивився на свою пухнасту маленьку жіночку. Місіс Істербрук була принаймні на тридцять років молодша за свого чоловіка.
– Якщо
