позначити їхні стосики, усміхнені обличчя виявилися не «радісними» (оганґе), а «такими, що сміються» (онджора). Обличчя з розширеними очима були не «наляканими» (окутіра), а «такими, що дивляться» (тарера). Іншими словами, учасники експерименту категоризували рухи обличчя як поведінку, а не як прояви психічних станів або почуттів. Загалом наші об’єкти з числа гімба не дали жодних доказів універсальності сприйняття емоцій. А оскільки ми опустили у своїх експериментах усі посилання на англійські поняття, що позначають емоції, ці поняття є головним підозрюваним у тому, чому метод базових емоцій начебто свідчить про універсальність.
Однак залишалася ще одна загадка: кількома роками раніше плем’я гімба відвідала інша група дослідників на чолі з психологом Дізою А. Саутер, яка повідомила про знайдені докази універсального «розпізнавання» емоцій. Саутер з колегами запропонували гімба метод базових емоцій, використовуючи замість фотозображень облич аудіозаписи (сміх, бурчання, пирхання, зітхання тощо). У своєму експерименті вони представляли короткі емоційні історії (у перекладі на очигереро) і просили учасників вибрати, яке з двох звучань відповідає кожній історії. Гімба робили це достатньо добре для того, аби Саутер з колегами дійшли висновку, що сприйняття емоцій є універсальним. Нам не вдалося відтворити ці результати з іншою групою учасників із племені гімба, навіть використовуючи опублікований метод і того самого перекладача, що й Саутер. Марія також просила іншу групу гімба вільно позначати прослухані аудіозаписи без супровідних історій, але, знову ж таки, очікуваним чином були категоризовані лише звуки сміху (хоча їх і позначали як «такі, що сміються», а не «радісні»). То чому ж Саутер зі своєю командою спостерігали універсальність сприйняття емоцій, а ми ні?
Рис. 3.5. Марія Ґендрон (праворуч) працює з об’єктом із племені гімба в Намібії під тентом, прикріпленим до її машини
Наприкінці 2014 року Саутер з колегами мимоволі розкрили цю таємницю. Вони обмовилися, що в експерименті був іще один додатковий крок, не описаний у їхній першій публікації, – крок, що збагачував поняттєвий апарат досліджуваних. Після того як учасники чули якусь емоційну історію, але до того, як вони прослуховували ту чи іншу пару аудіозаписів, їх просили описати, як почувається головний герой історії. Щоб допомогти їм у розв’язанні цього завдання, Саутер з колегами «дозволяли учасникам прослуховувати конкретну історію в записі кілька разів (у разі потреби), допоки вони не зможуть описати потрібну емоцію своїми словами». Щоразу, як гімба описували щось відмінне від звичних для англійців уявлень про певну емоцію, вони отримували негативний відгук і прохання спробувати ще. Об’єкти дослідження, які були нездатні дати очікуваний опис, просто виключалися з експерименту. По суті, гімба не давали прослуховувати жодних аудіозаписів (тим паче вибирати з них ті, що відповідають історії), допоки вони не засвоять відповідні
