у які було заплетене волосся Аліє. Від них на брунатному волоссі татарки залишалися дрібні хвильки, як це іноді буває на морі. Дочка бея поглядала то на себе, то на служницю в коштовне люстерко, привезене батьком з Венеції, напружено щось обмірковуючи.
– Не треба так супитися, панночко, бо дочасно з’являться зморшки… – лагідно сказала Зейнеб, погладжуючи по голові Аліє. – Панночка така гарна.
Вони дивилися одна на одну в свічадо – невелика тендітна татарка, із круглим обличчям, високими вольовими вилицями й ледь розкосими очима, у яких поблискували войовничі іскри, і вища від неї на голову грудаста русинка, яка ніколи в житті не сміла нікому заперечити, маючи звичку часто-часто опускати очі долі.
– А скажи-но, я схожа на русинку? – запитала Аліє не зводячи з Зейнеб погляду.
– Дуже! Панночка дуже схожа на матір! Та й нині в племені роксолан, як ви нас називаєте, у дітей частенько зустрічаються розкосі очі й маленький зріст…
Аліє насупилася ще більше й спитала:
– А тебе як звали на батьківщині?
– Мариною звали, – усміхнулась служниця, ніяковіючи й укриваючись рум’янцем від несподіваного запитання.
– Мою маму звали Христиною… Тільки тепер вона вже майже не згадує дім. А раніше мама хотіла, щоб і я виросла русинкою, а не татаркою. Учила мене всьому: звичаям, іграм, пісням… Щоправда, про мамине життя я не знаю майже нічого, лишень що вона жила при Густинському монастирі… Марино, а ти… ти би хотіла повернутися додому? – раптом збуджено запитала Аліє, хапаючи служницю за руки.
– Понад усе на світі! – не розмірковуючи й миті, вигукнула Марина, аж раптом схаменулася, прикривши рукою рот. – Тобто… мені тут добре… з вами…
– Не криви душею, – обірвала її незграбні спроби підлеститись Аліє. – У тебе ж там залишились батьки, може, і коханий…
Служниця кивнула.
– Лише батьки… Коханого, Панасика мого, вбили татари, коли налетіли на наше село…
Тепер Аліє опустила очі долі, та за мить посміхнулася й по-змовницькому підморгнула.
– А якби я запропонувала тобі… – татарка перейшла на шепіт і проговорила Марині на самісіньке вухо, – тікати зі мною до України?
– Панночка… насміхається наді мною?
Аліє похитала головою.
Марина на мить полишила свою роботу та недовірливо покосилася на Аліє.
– Дорога дуже довга, – нарешті сказала вона. – І небезпечна.
– То так ти хочеш повернутися на батьківщину? Ти краще будеш прислуговувати в гаремі, ніж принаймні спробуєш ще раз побачити своїх рідних?!
– Це було б самогубством, – коротко відрізала Марина. Її наївний телячий погляд раптом став холодним й осмисленим.
– Ти не розумієш… Я все продумала. Ми поїдемо не самі.
– Ми..?
– Так! – ледь не викрикнула Аліє, і трохи тихіше продовжила: – Я вирішила тікати звідси. Нехай я не
