українську. Це була мова їхньої матері, якою вони часто спілкувалися дітьми.
– Я… Мені зробилося шкода його… він же подарував тобі життя!
– Якби не він, то ніякого бунту на галері не сталося б! Нехай ми й вирізали їх усіх до одного, але й вони нам завдали клопоту. А найголовніше – раби тепер знають, що це можливо. Бо чутки, як бачиш, швидко розходяться.
Не дивлячись більше на сестру, Махмуд опустився в крісло. Його погляд був похмурим, він видавав занепокоєння, а опущені долі куточки губ – неприховану злість.
Аліє Ханим схилила голову ще нижче.
– Подаруй мені свого пістоля, – несподівано попросила вона.
– Навіщо? – Махмуд здивувався, але несвідомо потягнувся за пістолем, якого разом із шаблею завжди носив при собі.
– Ти ж казав, що все для мене зробиш, от і перевіряю. Вважай, що це моя примха, добрий мій Махмуде-ага.
– Добре. Тримай, – витончений пістоль зі срібним гравіруванням ліг на стіл.
– А ще порохівницю, набої та кресало.
– Кого ти стріляти надумала? – здивовано підняв брови Махмуд, зиркаючи з-під лоба на дівчину.
– Поштових голубів, – видавила з себе посмішку Аліє.
Виконуючи забаганку супутниці своїх дитячих ігор, усього на півтора року молодшої сестри, Махмуд залишив на столі мішечок із кулями, порохівницю та кресало. Тьмяне світло лампади відводило погляд досвідченого в бою, проте нечутливого до дівочих переживань воїна від розчервонілого обличчя Аліє. Хоча дівчина була певна, що й при денному світлі брат не помітив би переміни в ній. Із сумом та якоюсь незрозумілою тугою Аліє раптом усвідомила, що, крім норм поведінки, прописаних шаріатом, і кровних вуз, між нею та братами нічого більше не існувало.
Два дні минули для Аліє, ніби в мареві. Та мимолітна зустріч із Лукашем ніби додала їй мужності, пробудила від довгого сну, змусила замислитися й ризикнути. Уперше Аліє брехала батьку та матері, уперше порушила заповіді Аллаха… У її житті з’явився новий бог. Чи, може, він був із нею від народження. Вирощена християнкою в мусульманській країні, Аліє завжди мала двох богів, але тепер їй хотілося надати перевагу богу її матері. Богу Лукаша…
У її голові визрів чіткий, як їй здавалося, задум. Вона вже знала, як на світанку непомітно вийти з гарему, де на них із Мариною будуть чекати коні, приведені підкупленим конюхом, і де вони мають «випадково» зустрітися з польськими делегатами.
Через свою служницю Аліє легко купила в работорговців два комплекти жіночого одягу, який зазвичай носять русинки, а у своїх євнухів, ніби для втіхи, випросила пару овечих кожухів, тих, що вдягають татарські пастухи, які на час нальотів на північні землі перетворюються на воїнів, щоби хоч якось прогодувати сім’ю.
– Панночко, це так небезпечно… – безперестанку повторювала Марина, а втім, виконуючи всі доручення своєї господині. Кілька разів вона навіть ледь не обмовилась Фатьмі та старому євнухові. Марина дуже боялася.
На противагу
