землі, і першому громадянинові Ізраїлю 1966 р. присудили Нобелівську премію з літератури (спільно з Неллі Закс) «за глибоко оригінальну і майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу».
Що означає Агнон для єврейської літератури – добре відомо, а що він зробив для українського народу – ще належить вияснити й належно поцінувати. Усе своє довге творче життя Ш. Й. Агнон відтворював образ милої його серцю батьківщини – Західної України, ілюстрував багатовікову спорідненість доль євреїв та українців. Він любив свою малу батьківщину – м. Бучач на Тернопільщині, раніше інших розповідав світові, як багато у євреїв та українців спільного, подібність страждань у минулому бездержавних народів.
І настав час нам прийти до Агнона, прилучитися до читання його романів, повістей, новел, казок, що в останні роки виходять як окремими виданнями в перекладах українською, російською, так і в збірниках творів ізраїльських авторів, у газетно-журнальних та Інтернет-публікаціях.
Таїна творчості Агнона, літературного символу Ізраїлю, розкривається в його книгах – мудрих і щирих, сумних і веселих, як реальне життя.
Розділ I
Українські джерела творчості нобелівського лауреата
1.1. Західноукраїнська земля – батьківщина і творча колиска видатного єврейського письменника
Серед скарбів, надбаних людством, особливе місце посідає література. Твори світового письменства – вічно живе багатство, цінність, глибину і духовний вплив якого на людину неможливо виміряти. Воно криє в собі усну й писемну літературу в усьому розмаїтті жанрів: казки, перекази, оповідання, новели, поеми, повісті, романи, п’єси та інші форми літературно-художнього зображення.
Ні з чим не зрівнянне головне покликання поета і прозаїка: виступати посередником між людьми і цим зближувати їх. Шляхетна роль письменника – ще вагоміша, результати його творчої праці – ще очевидніші, коли йдеться про людину особливо талановиту. Саме такою «людиною, безперечно, геніальною» [1] був Шмуель Йосеф Агнон.
Мабуть, закономірно, що Ш. Й. Агнон як письменник і виразник душі єврейства народився, 20 років жив і розпочинав свою творчість саме на західноукраїнській землі, на тій її частині, яку називають Східною Галичиною.
Галичина здавна була зосередженням української, єврейської (їдиш та іврит) і польської мов, культур. Євреї становили близько половини чи більшість населення галицьких, буковинських і волинських містечок. Так, у рідному місті Агнона Бучачі 1939 р. проживало понад 8000 євреїв, 3600 українців, 3500 поляків. Проте «українською мовою говорили всі, як поляки, так і євреї, що відсотково дорівнювали разом узятим українцям і полякам» [2, с. 475]. У Підгайцях – одному з найбільш «єврейських» міст Галичини на початку ХХ ст. вони складали 53 % населення.
Серед найбідніших, пригноблених, а часом навіть «обласканих» владою перебувало єврейське населення. Але не зламала зла доля євреїв, яких вона «вигнала із країни Ізраїлю та розсіяла між народами» (Ш. Й. Агнон. «У серцевині морів»).
У XVIII ст. в Галичину із Західної Європи проникали ідеї Просвітництва – Гаскала (з івриту: просвітництво, інтелект), щоби прилучити єврейство до європейської культури. На Поділлі, Волині, в Польщі поширювався хасидизм, що став однією з течій юдаїзму, народно-релігійним рухом оновлення єврейства. Хасидизм надавав особливого значення містицизму, релігійній екзальтації, які не заважали його послідовникам вірити в чудеса, ставитися до релігії як до джерела радості.
Хасидські громади групувалися навколо цадиків («праведників») – духовних лідерів. Фундатор хасидизму Ісраель Баал-Шем-Тов (Бешт), який народився 1698 р. в с. Окопи на Тернопільщині, а похований 1760 р. у м. Меджибіж на Хмельниччині, вважав, що для активізації єврейства потрібні нові ідеали й харизматичні особи. Імена таких рабинів-чудодіїв зливалися з назвами їхніх міст: Любавицький ребе, Бердичівський ребе… Найвідоміший продовжувач справи Бешта – його онук, фундатор браславського хасидизму (Браслав на Вінничині) ребе Нахман народився 1772 р. в Меджибожі, помер 1811 р. в Умані на Черкащині. З 1988 р. його могила стала місцем паломництва євреїв-хасидів світу.
Жодна національна культура не розвивається ізольовано. Це особливо стосується Західної України, де століттями поруч розвивалися український, польський, єврейський та інші етноси. Як стверджував дослідник галицького єврейства, професор Еммануїл Бергер (м. Тернопіль), у євреїв Галичини «культура була галицько-єврейською, тобто відображала специфічні риси певного субетносу… Це була самобутня, своєрідна культура, що формувалася в тісній взаємодії та взаємозбагаченні з культурами українського і польського народів. Вона була позначена реаліями галицького природно-географічного і соціального середовища» [3, с. 48].
Євреї Галичини дотримувалися мирного співжиття з українцями (русинами, як тут називали себе українці до кінця австрійського панування – 1918 р.). Нерідко українці зверталися по допомогу до сусідів-євреїв.
