не справджувалися, бо тієї крівавої колективізаційної осени 1929 року майже нікому помилування не було.
На кару брали під вечір, щоб менше людей бачило. Допр ще за дня знав, кого братимуть; ця чутка переходила з камери до камери.
Десь коло 6 години приходить озброєний загін «конвою» 6 – 10 чоловік з наказом: кого брати.
Лунає крик надвірного вартового «закрой окна», розставляють вартових по всіх брамах, дірах допрівського подвір’я, і смертний хід починається.
Виводять смертників з камери по одному до канцелярії, обшукують до ниточки, в’яжуть дротом руки кожному («кайданів» радянська в’язниця не має; їх «знищено» ще з 1917 року), з’єднують їх тим самим дротом по парі, в’яжуть пари одну до одної і – «шагом арш».
Міліцейські вартові знають, коли вестимуть на «шльопку», і завчасно дають свисток, щоби народ не збирався на вулицях.
Живий ще випадок. Вели чотирьох. Брат одного зі смертників – Заболотний Яків, засуджений на 10 років, сидів у нашій камері. Довідався він ще ранком, що сьогодні Хому братимуть. Весь день плакав та промовляв «нізащо пропав братуха», і з болючим острахом очікував вечора.
Коли «процесія» з 10 озброєних та 4 пов’язаних промайнула повз вікно, він силою всіх грудей крикнув: «Прощай, Хома, умри спокійно», – і безсило повалився на нари.
На його крик полетів у вікно камери великий камінь, засвистали всі дозорці, а за хвилину вилетів дижурний і забрав напівпритомного Заболотного до підвалу.
Врізався в пам’яті такий факт. Засудила сесія батька та двох синів – Кропивницьких: старого на 8 років, а синів до вищої міри «соціяльного захисту» – розстрілу. Батько на «процесії» втратив розум, а сини сміливо й спокійно очікували смерти.
Вело їх 6 вартових і, на диво, незв’язаних.
Була відлига вдень, а під вечір вдарив мороз.
Щойно вивели з брами й ступили на хідник, як менший Кропивницький – Левко вмент збив з ніг «конвоїра» й пустився тікати, але… на четвертому кроці посковзнувся і впав. Не встиг він піднятись, як пальнув стріл, і втікач, коливаючись, посунув боком по бруку.
– Ложісь! – гукали «конвоїри» старшому Кропивницькому, збивши його прикладами до землі, а три з них наздогнали молодшого і всадили в нього по кулі з наганів.
Водночас засюрчали свистки, повибігала сторожа, залунало ще кілька пострілів у вікна камер, супроводжених пустою лайкою, і постріленого Левка понесли, а старшого повели в двір Допру.
За кілька хвилин прискочив «ворон» і по хвилі зник.
Камери заніміли в мовчанці: ніщо не писне, крім настирливих кроків збільшеної сторожі в коридорах.
Ніч пройшла в остро-нервовому чеканні.
На ранок стали відомі подробиці свіжої події. Зі слів очевидців, Левка внесли до канцелярії скривавленого мертвого; прилетів «ворон»; озвірілі чекісти кинули зразу зв’язаного живого, а потім зверху на нього поклали мертвого брата й повезли.
Цілий ранок камери
