контрреволюції.
Другого дня вправна червона преса дає цілу сторінку списаній, як під стенограф, статті: викрито й засуджено нову зграю хижаків-нальотчиків у Гайсинському районі, що банди закладали, нальоти організували, радянських робітників забивали, колективізацію підривали та селянство тероризували.
Читає ціла округа, не вірить таким страшним ділам, жахається таких засудів.
Село нишкне, загортається в шкаралущу мовчанки й тупо, без найменшого реагування, споглядає на роботу верховодів.
Часом показові суди не вдаються.
На одному процесі сталось «непорозуміння». Розповів нам так про нього в’язень Василь Короп – учасник-обвинувачений цього процесу:
Судили групу куркульських шкідників (Марківський район), що ніби-то вбивала сільських активістів.
Була неділя; зібралось сила народу.
Розпочав процес голова суду вступною промовою, в котрій пред’явив авдиторії «групу лицарів».
Чудні сьогодні радянські «лицарі», – коли б ви бачили: в засмарованих порваних кожухах, в облізлих від поту – клопоту шапках, з виснаженими від довголітньої праці та мук останніх місяців зарослими обличчями, з тупими від нестями й гіркого подиву та вродженої несвідомости видами – наші типові нещасні хлібороби, обездолені звірством Совдепії.
Промовець перечислив низку «крівавих вчинків» цих «лицарів» і закликав радянське суспільство мечем червоного суду викорінити вороже насіння. Після його немудрої поетичної промови секретар став монотонно читати акт обвинувачення.
Авдиторія, як губка воду, вбирала слова.
Секретар вичитував: Данило Волощук та Маркіян Загородній (останній не дочекав суду – помер у Допрі), озброєні куцаками (обрізаними крісами), засіли під хатою секретаря комсомолу Голубова і вночі на 18 серпня, як той вертався з хати-читальні, напали на нього. Від вистрілу з рушниці…
Останні слова перервала раптовим вибухом авдиторія:
– Брехня, брехня! – закричала, зірвавшися з місця, Волощукова жінка і з піднесеними зціпленими кулаками побігла на сцену.
– Міліціонер, – почулося з президії, але той не обзивався.
Жінка вилетіла на сцену, підбігла до стола і, гремлячи по ньому обома руками, зі сльозами відчаю й благання верещала:
– Брехня! Ой, Божечку мій! Не вірте! Ой, Боже, – відсапувала раз по раз. – Не вірте. Він же тоді саме христини справляв, цілу ніч гостей частував. Ой, Боже ж мій! Людоньки добрі, сусідоньки мої милі! Скажіть же, не мовчіть. Ой, Боже ж мій, – залементіла молодиця, припадаючи до суддів і не даючи голові «призвати до порядку».
У залі знялася шамотня, голоси щораз голосніші, сміливіші.
Десь узявся міліціонер, вхопив за рукав жінку і став тягти зі сцени. Вона вп’ялась обома руками за піфрак голови суду й несамовито верещала:
– Рятуйте! Він не винен!
