на кримінальних і політичних; до кожної групи адміністрація ставиться інакше. Кримінальники більші прогульки мають, кримінальникам повніші бачки каші, кримінальник скоріше побачення дістане, дають навіть «лічноє», а політичний хай попочекає.
Правда, воно мука одна, а не побачення: в «свідалке»[39] арештант стоїть на стільчику за одною грубою стіною, жінка за другою, а збоку вартівник. Не встигне жінка заспокоїтись від хвилювання, поки втре сльози, щоб щось сказати, а тебе вже тягне надзорець до камери; дають 4 – 5 хвилин, і поцілуватися не можна, бо стіна груба.
Політичному навіть на таке побачення доводиться чекати два місяці, аж поки «слєдствіє» скінчиться. За цей час жінка мусить походити за дозволом і до слідчого, і до прокуратора, і до нарсуду, і до старшого, і до меншого, та по кілька раз, бо часто кажуть, «прідьотє завтра – січас нєкагда».
Мені, власне, моїй дружині за допомогою знайомих з ГПУ, вдалося дістати особисте побачення на 10 хвилин. Заздрила вся камера, пророкували, що справа моя йде добре, і скоро мене випустять. Мене самого спантеличило це «лічноє»; я сподівався або звільнення, або розстрілу.
Була спроба нас просвіщати, «ісправлять». Збирали по камерах гроші на газети, записували в політичний гурток, але культроботи розгорнути не вдалося, бо забрали під арештарню клюб: не можна було вмістити в камерах всієї «контрреволюції». Приходив тільки один раз на тиждень хтось з адміністрації й читав та пояснював у комуністичному дусі газети, куплені за наші гроші.
На Україні ніколи ще не було стільки арештів та «злочинців», як 1929 року.
Не дивно, коли б ми мали новий приплив визвольних змагань, вибух повстань. Але ж 29-й рік особливими вибухами селянського гніву не виявився, злочинний елємент знищили ще 20 – 22 роками. Де взялися злочинці та ще й у кожному селі?!
Оглянувши бодай одну камеру (не карантин), очевидним стає, хто ці арештанти, що зробило їх злочинцями. П’ятилітка й колективізація закинула за ґрати тисячі безневинних, найчесніших селян.
Радянський уряд знав, що без заколоту насильно реформувати село не вдасться. Щоб попередити неминучі протести й повстання, вирішили «вдарити» по селу: забрати з кожного села кілька найповажніших господарів, щоб їх ув’язненням настрашити всіх.
Про людське око треба було закинути їм якесь обвинувачення. Отож і почалась «вербовка»[40] та «пришивання» статті (вишукування параграфів).
Найпоширеніші статті-провини були: агітація, організація груп, терористичні акти, змови на вбивство радянських робітників і т. ін.
«Пришити» статтю людині – це, як плюнути, в Радянському Союзі. Вас зроблять агітатором, коли ви проговорилися не в такт перед головою сільради; «викриють» організацію з того лише, що один колись десь говорив-хвалився сусідові, сусід секретно сказав кумові, а той поділився з зятем; підставлять легенько за терористичний акт якусь ще 17 – 19 року вуличню парубоцьку бійку, коли постраждавший тоді – сьогодні є якась «голова» чи «секретар»; беруть за провину ще 1918
Кімната для побачень.
Арешти.
