1927 р. поновлена.[82] Прихильники маршала ставилися до емігрантів як до колишніх союзників, надавали їм фінансову, моральну підтримку, сподіваючись за їх допомогою цілковито інтегрувати західноукраїнські землі до складу Польщі. Окремі емігранти обіймали адміністративні посади, зокрема Дмитро Барченко був віце-президентом м. Ковеля, а у 1929 р. його обрали бурмістром м. Олика.[83] Функції лавника магістрату в Луцьку виконував Олександр Ковалевський, у Рівному – Данило Ковпаненко.[84] У січні 1927 р. до складу луцької міської ради увійшли шестеро українців-емігрантів.[85]
Зразковий приклад співіснування в одній державі поляків і українців протягом десяти років намагався реалізувати волинський воєвода Генрик Юзевський, спираючись на групу емігрантів, що консолідувалися навколо газети «Українська нива», переведеної у 1928 р. з Варшави до Луцька.[86] З ініціативи близьких до воєводи наддніпрянців Петра Певного, Сергія Тимошенка, Степана Скрипника, Миколи Маслова та ін. у червні 1931 р. з’явилася регіональна партія Волинське українське об’єднання (ВУО) та низка проурядових культурно-освітніх, громадських організацій. Допомагаючи втілювати у життя «волинський експеримент», будучи послами і сенаторами парламенту Польщі, ці діячі подекуди підтримували плани, що перешкоджали спільній українській справі, зокрема, політику регіоналізму чи ідею «сокальського кордону».[87]
Таким чином, на діяльність наддніпрянської еміграції у Волинському воєводстві впливала як політика Генрика Юзевського, так і слабший, порівняно зі Східною Галичиною, рівень національної самосвідомості місцевого населення, пов’язаний з попереднім перебуванням цієї території у складі Російської імперії.
Поява «групи П. Певного» спричинила подальше розмежування в еміграційному середовищі краю. Відтак, «петлюрівський» табір за ступенем лояльності до Польської держави поділився на окремі групи. Одні сприймали її як даність, не протидіяли їй: національно-демократична група – М. Багринівський, І. Карнаухов, А. Кентржинський, О. Карпінський, М. Черкавський, Б. Козубський; ліберально-демократична група – Є. Білецький, І. Литвиненко, А. Долуд, О. Волосевич. Інші активно співпрацювали з польською владою – Горемика-Крупчинський, Володимир Оскілко, «група Петра Певного». З останньою, за словами М. Лівицького, не підтримував відносин уряд УНР в екзилі, обмежуючись комунікаціями лише зі С. Скрипником та С. Тимошенком, водночас контактуючи з багатьма галицькими діячами.[88] Зауважимо, що емігранти змінювали свої погляди, очевидно піддавшись тиску, вмовлянням або переоцінивши ситуацію. Прикладом є діяльність Олександра Ковалевського чи Олександра Калюжного.
У рамках польської політики регіоналізму всіляко обмежувалися контакти між Західною Волинню та Східною Галичиною, які намагалися розділити «сокальським кордоном», підживлювалися суперечності, поглиблювалася ідеологічна полеміка між галичанами й наддніпрянцями,
Wiszka E. Emigracja ukraińska w Polsce 1920–1939. – Toruń: MADO, 2004. – 752 s. – S. 73, 77, 139.
Проводи д-ра Барченка // Українська нива. – 1929. – Ч. 36 (209). – 14 верес. – С. 2.
О. К. (
Життя Волині // Українська нива. – 1927. – Ч. 4 (9). – 28 січ. – С. 2.
Centralne Archiwum Ministerstwa Spraw Wewnetrznych (CA MSW). – K – 674 // II – 31. Sprawozdanie z zycia mnieszosci narodowych. – S. 9.
Детальніше див.:
Лівицький М. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками. – Мюнхен- Філадельфія: Вид-во Українське Інформаційне Бюро, 1984. – С. 56–58.
