що були в Варшаві; з причин, вказаних гетьманом, вони взагалі були здержливі на пункті яких небудь обіцянок більшої помочи. Але він, Віміна, думає, що навіть і за малий козацький похід варто добре заплатити. Навіть мала козацька екскурсія на турецькі землі була б роздута поголосками і змусила б Оттоманську імперію кинути в той бік великі сили і таким чином зробила б велику діверсію на венецькім фронті. Піднявся б дух в невдоволених підданцях Порти: молдавських, валаських, семигородських, і вони захотіли б скинути з себе турецьке ярмо, а мабуть, і Москва не пропустила б покористуватися сею нагодою, і Венеція могла б уложити з Турцією почесну і корисну згоду».[74]
Ми цілком свідомо навели цей чималий уривок, де Грушевський переказує лист Віміни й аналізує його контекст. Тут подано немало важливої інформації, яка допомагає зрозуміти логіку вчинків Хмельницького, місце Війська Запорізького на геополітичній шахівниці тогочасної Європи. Віміна підтверджує те, що король Владислав, будучи до цього заохочений Венеціанською республікою, ладний був почати війну з турками. В той час Османська держава втягнулася у виснажливу війну з Венецією за острів Кріт (Кандію). Якби Річ Посполита розпочала війну з турками, був би відкритий «другий фронт». Передбачалося, що козаки на своїх чайках чинитимуть диверсії проти османського флоту на Чорному морі. А це створить для турків серйозні проблеми. Воювати на два фронти їм буде важко.
Хмельницький знав про плани Владислава щодо цієї війни. Більше того – залучався королем до її підготовки. Правда, проводити цю війну не дозволили магнати й шляхтичі.
У 1650 р. Віміна та венеціанські дипломати наївно сподівалися, що їм вдасться реалізувати цей план, вступивши в переговори з Хмельницьким. До цього питання вони підійшли не дуже серйозно. Як уже говорилося, Віміна не мав статусу посла. І ніяких конкретних пропозицій не привіз. Навіть не обумовив суми фінансової допомоги для козаків – а без цього вони не пішли б воювати.
Місія Віміни скінчилася нічим. Хоча його гарно приймали Хмельницький та козаки, але це, радше, був вияв дипломатичного етикету. Козацький провідник ніби й не відмовляв прямо венеціанському посланцю. Натомість дав пораду звернутися до кримського хана, оскільки той є союзником козаків. У тогочасній ситуації таке звернення було малореальним. Кримське ханство лишалося васалом-союзником Османської держави і, схоже, не збиралося з нею розривати стосунків.
Хмельницький у цьому листі постає як хитрий політик. Він приділяє посланцю увагу, обдаровує його, пиячить з ним. Хоча та пиятика й частування, схоже, були елементом гри Хмельницького. Зрештою Богдан відмовляє Віміні, але робить це так, щоб залишити в посланця позитивне враження.
Із західних авторів другої половини XVII ст., що присвятили спеціальну працю історії Хмельниччини, варто назвати П’єра Шевальє. Він контактував із козаками, які були завербовані французьким
