Точніше, – поліцейський висякався в картату хустку, – їх знайшли вранці, коли сонце зійшло. Місце ще раз обійшли, метрах у ста від тіла валялися.
Сіпнулося віко, так сильно, що Кошовий притримав його пучкою.
– Викинули. Це означає, вбивця обшукав свою жертву, забрав усе, що було в кишенях. Зокрема – документи. Адже їх носять із собою, хіба ні?
– До чого ви ведете?
– Його обшукали, ось до чого. Вбивця лазив по кишенях жертви. І явно не для того, аби знищити документи, тим самим завадивши встановленню особи. Так можна і лице спотворити, до речі. Але їх викинули, як непотріб, – він затягнувся, скосував на Віхуру, налив ще по чарці. – Це може означати тільки одне, панове. В кишенях Яблонського вбивця шукав дещо цінніше і напевне знайшов.
– Наприклад?
– Гроші.
– Банально.
– Тим не менше. Ви досвідчена людина, пане Томаш. Знаєте – часом людей позбавляють життя за пару корон. А в жертви явно було при собі більше.
– Пан Лінецький згадував гаманець із крокодилячої шкіри. Вбитий хвалився ним.
– О, бачте. Він сам по собі чимало коштує.
– Ніхто не вбиває за гаманець без грошей.
– Ми не знаємо, скільки офіцер мав учора з собою.
– Іменний револьвер, – мовив раптом поліцейський, потому одним ковтком спорожнивши чарку.
– Як? – Клим подався вперед.
– Тіло впізнав товариш убитого, теж офіцер, легіонер. Рафал Лінецький, він ще напередодні заявив про зникнення пана капітана.
– Що?
У пана Томаша розв’язався язик, він почав говорити цікаві речі.
– Коли бути точним, пан Рафал прийшов зранку. Був дуже стурбований, що не дочекався свого друга пана Юліуша, вони домовились зустрітися в салоні однієї світської дами. Яблонський, зі слів Лінецького, був душею компанії. Ніколи не пропускав збіговиськ. А коли вранці він не відчинив, тут друзі й сполошилися. Йому показали невпізнані трупи, впізнав. Відразу дав свідчення.
– Отак просто заявив – капітан носив із собою зброю?
– Чого соромитись! Наган отримав за хоробрість. Можна сказати, як додаток до медалі.
Клим замислено потер перенісся.
– Знаєте, я не військовий. Людина цивільна від маківки до п’яток, у Росії до перевороту таких іменували шпаками, презирливо.
– До чого це?
– Погано знаюся на військових нагородах. Хіба до всякої додається іменна зброя?
Пан Томаш глянув на Віхуру, зітхнув.
– Я так само не великий знавець. Кажу почуте від пана Лінецького. Капітан Яблонський, з його слів, минулого року послужив у ландверському полку.[18] Здається, Німецької південної армії.[19] Брав участь у боях, був поранений, за це відзначений медаллю «За хоробрість».[20]
– Попри свою необізнаність, знаю – це вища нагорода для нижніх чинів.
– Дивно, – гмикнув пан Томаш. – Я запитав пана Рафала те саме. Ми з вами можемо мислити
[xviii]
[xix]…
[xx]…
