були ті двоє, що мали нещастя їхати лісом.
Виявилось, я маю рацію, бо везли ще й клунок з харчами.
Сало не відрізнялося від пробуваного мною в дев’ятнадцятому столітті й у двадцятому теж; цибуля була майже така сама, як у нас, а от хліб інакший. Чорний, глевкий, аж волохатий від остюків, він ще й пах надто різко… ну, не казати ж про хліб «смердів»? З дитинства привчили. Застав я ще майже побожне ставлення до хліба, дотягло воно аж до другої половини двадцятого століття. А якщо враховувати й традиційний хліб-сіль почесним гостям, то й перетягло.
Щоправда, вже у мої часи мало хто знав, щó робити з поданим короваєм, та ще й із сільницею.
Натомість, щó робити з хлібом, салом, цибулею та самогонкою – знали всі, і ми теж, і навіть Галя не відцуралася – а хто б відмовився опісля погоні зі стріляниною, купелі, стресу, та опинившись у незнайомому місці з трьома незнайомими (ну, хай майже незнайомими) чоловіками, скажімо так, явно не гламурного роду занять?
– Шкода, що келишків не везли, – зітхнула вона, ще раз поглянувши у бік кущів, звідки Ігор притяг закривавлений клунок.
Горло у пляшки було мало того, що широке, так ще й з грибочком-розширенням. Не знаю, нащо його робили. Може, щоб зручніше було пляшку за горло тримати, а на пиття з того горла й не розраховували?
Самогонка виявилась гидотною на смак (а якою ж їй іще бути?), але свою справу зробила – і підігріла, і стрес зняла. А Галі, здається, ще й додала сміливості, бо вона приклалася ще раз, сьорбнула, покрутила головою – еч, зараза, як уставляє! – й раптом видала те, що у нас всіх було на язиці, але кожен кивав на іншого. Подумки.
– Ну що? Коли будуть подробиці? Куди їдемо, що робимо?
Ми з Ігорем перезирнулися, і я негайно набув сильної певності, що анекдот про «ну що?» дожив і до його часів. А може, навіть і до Альбертових.
«Ну що? – хрипко каже перший з компанії, продираючи на ранок очі й тримаючись за голову. – Хто вчора перший сказав «ну що?» (якщо раптом хто не в курсі).
Альберт помовчав і раптом видав довгу тираду, зрозуміти яку мені не вдалося. Мова була схожою на українську, і кожне слово окремо начебто зрозуміле, але загалом – уловлювалися лише окремі фрагменти. Так пересічний українець розуміє польську чи болгарську – окремі слова та загальний зміст, якщо тема нескладна. Росіянин, до речі, не розуміє.
На жаль, у нашому випадку тема була складна навіть для мене, а як для Галі – то й взагалі. Щось про труднощі спілкування, термінологію та загальний дискурс.
Бідолашна Галя аж рота роззявила.
– Альберт каже, – вліз Ігор, – що детально пояснити буде досить важко. І не лише тому, що в його часи мова сильно змінилася, але й тому, що змінився… е-е-е… спосіб мислення. Прямий переклад неможливий, так що він буде пояснювати, а я переказувати своїми словами.
«А якщо ти збрешеш?» – подумав я, але не сказав.
– Якщо раптом у когось виникне думка, що я збрешу, – сказав Ігор і глипнув на мене. – Взагалі-то, це мені ні до чого. В одному човні пливемо. Але помилитися з якимись
