про тих, що понаїхали істориків, але з доказами було негусто, та й часи були, скажімо так, цікаві. Мабуть, добре було читати про них у мемуарах, а декому з нас у них ще й пожити трапилось.
Нічого, про його часи теж хтось мемуари напише.
Галя дивилася з цікавістю, але не на мене, а по черзі – як наче секундна стрілка на циферблаті.
– Гм, – сказав Альберт. – А документи?
Перекладати не довелось.
– Для початку напишемо, – Ігор посміхнувся й підморгнув – так, наче усім одразу, але більша частина явно дісталася Галі. – Шведською мовою?
– Вмієш? – здивувався Альберт. – А в твоєму досьє…
– Не вмію, – чесно признався Ігор. – Але маю підозру, що й десять з десяти тутешніх поліцмейстерів, урядників, чи хто тут за порядком слідкує, також не вміють. Так що напишу сучасною німецькою, зійде за шведську.
Озирнувся на мене й уточнив:
– Сучасною мені німецькою. Втім, можна трохи розбавити… та чим завгодно розбавити. Аби незрозуміліше стало.
Першою засміялася Галя – ввічливо й трохи навіть аж соромливо, прикриваючи долонею рота; за нею посміхнувся й Альберт, а там і я вже не втримався.
Наче й не сказав нічого смішного, а розвеселив. Мабуть, оточення вплинуло.
Справді, кому ще доводилось грітися біля вогнища за сотню, дві й три сотні років до власного ж народження? Ну як тут не посміятись!
А що було в цьому сміху трохи істерики – ну так це вже дрібниці.
Не знаю, чи мені першому сягнула в голову ця думка, а чи всім одночасно, та припинили ми сміятися, починаючи з мене.
– Не повірять, – раптом сказала Галина. – Ну хто їхатиме чортзна-куди, щоб подивитися на могилу прадіда?
Отакої.
На мене наче відерце холодної води лийнули. А чого, річка поруч, води там багато. Відерця, щоправда, нема…
– Треба щось практичніше, – продовжила «обливальниця». – Що як… не просто нащадки, а… спадкоємці? Скажімо, умова отримання спадку – знайти могилу діда. Бо інакше нотар заповіт не віддасть.
– Інтрига! – захоплено покрутив головою Ігор. – А як довести, що знайшли?
Запала мовчанка, й порушив її знову я.
– Щось привезти. Скажімо, родовий медальйон. Був у прадіда на шиї.
– Гм, – сказав Ігор, але заперечувати не став.
– А що? – Ідея мені все більше та більше подобалася. – Чудова легенда. Дивіться – й пояснює, чому ми говоримо не по-тутешньому, й дасть можливість вештатися селами, людей розпитувати.
– Гаразд, – сказав Альберт. – Отже, тепер ми група шведських спадкоємців багатого прадіда. Але є нюанс.
Він помовчав і додав:
– Лукапити доведеться не лише по селах, але й у містах. Прайм у Києві. А там айді точно аскнуть.
Мені було зрозуміло. Про всяк випадок, зиркнув на Галю, а та на мене. Довелося перекладати.
– Паспорт запитають.
– А
