в хвості, я натомість замилувався на Галину спину й талію, а Ігор з Альбертом з лінивою цікавістю роздивлялися притиснуту до землі коротку яскраву змійку. Більш того – вже навіть устигли між собою порадитися й виявити істотні прогалини в освіті. Зокрема, в природничих науках.
Бідолашна змійка розпачливо смикалась і при кожному русі блискала червонуватою лускою.
– Не знаєш, що воно? – Ігор, не обертаючись, завважив, що третій учасник перегонів також біля фінішу.
– Мідянка! – злостиво пробурчав я й нарешті просунув ногу в другу штанину.
– А вона отруйна?
– А чорт його зна! – вже не так, але все одно злісно рикнув я відповідь й, сам того не хотівши, долю зміючки вирішив.
Коротко хряснуло – це підбор Альберта неймовірно швидко опустився на шию змійки – одразу за патиком, що притискав її до землі.
Ігор зачекав ще кілька секунд – поки тільце смикалося, а потім прибрав патика геть. Змійка ще не завмерла, але конвульсії були слабенькі, геть не страшні.
Та й сама вона більше скидалася на поламану іграшку, а не потенційно небезпечний природний об’єкт.
– Я мав на увазі, що є різні версії, – навіщось мені захотілося уточнити. – У довіднику написано було, що взагалі неотруйна, а люди казали, ніби пару годин після укусу погано буде…
Тим же патиком Ігор підчепив все ще ворухливе тільце й пожбурив геть. Невдало пожбурив – далеко мертва змія не відлетіла, повисла на колючках. Можливо, ще навіть щось і відчула, бо смикнулася ще дужче.
– Хлопці, – по деякій паузі промовила Галя. – Ви той… відверніться, чи що. Тільки далеко не відходьте.
Ми відвернулися, й з хвилину, поки за спинами шелестіла тканина, я думав: а може, я зовсім і не виграв? Може, ті, хто першими прибігли, більше й побачили?
Думка була дурна-дурнюща, і я її гнав, але вона опиралася, й досить успішно.
Одяг був вогкий і пожмаканий, ніби його навіть не якась там одна корова, а ціла череда пожувала, проте це не мало значення. Красуватися ні перед ким, а щодо привертання уваги – то і так приверне. Навряд чи хтось у кінці вісімнадцятого століття розгулював у прикиді кінця дев’ятнадцятого. Навіть у наші часи, коли піджак та краватка – близько ста років вважаються стандартною офісною уніформою, є купа дрібничок, що видають. Причому одразу видають, з першого погляду, й не має значення, чи розбираєшся ти на шмотках, а чи зовсім до них байдужий. Приверне увагу якась дрібничка, придивишся – й з першого погляду визначаєш: це комплект із сімдесятих, а це взагалі з кінця сорокових або початку п’ятдесятих затесався.
Не знаю, як це працює.
Мова не про такі істотні деталі, як стоячі комірці або запонки – таке запросто можуть і в наші часи начепити, а все одно буде помітно, де сучасне фото, а де, скажімо, з тридцятих.
І шапки. Якось лише тепер я осягнув той факт, що у дев’ятнадцятому столітті всі, буквально всі чоловіки, й аристократи (принаймні ті, кого вдалося побачити на вулиці), й пролетарі,
