нього руку, намацав пістоль за поясом, вихопив. Голосно затріщала тканина, й за пістолем потяглася відірвана смужка. Так, за кобуру трохи краще виходить…
Натомість бити по лобі важезною залізякою виявилося зручніше, аніж сучасним мені ТТ. Тільки я перестарався й замість «гуп» почалося «трісь», причому тріщав, ясна річ, не метал.
Не робили тоді ще пістолетів із силуміну. Криця. Стара добра криця, міцна і важка. Значно міцніша за лобову кістку.
Ігор та його супротивник все ще танцювали, я підняв закривавлений пістоль і прицілився. Балістику револьвера ще так-сяк можна було передбачити, а от куди полетить куля з цього гладкостволого одоробла – годі було й вгадувати. Ігор, мабуть, теж оцінив шанси, бо заметушився активніше. А може, то вершник побачив наставлений ствол та запанікував.
Я підняв ствол трохи вище, щоб над головами прохурчало, й натиснув спуск.
Нічого не сталося. Анічогісінько. Ані голосного «бабах!», ані навіть короткого та сухого «клац».
Ага. Сам, значить, не зводиться. Що ж, можна було й здогадатись. Ану, як тут у них з ергономікою…
Якраз на межі тої зони, куди можна було дотягнутися великим пальцем, стирчав важілець, ще й з голівкою. Я смикнув його до себе, і їй-богу, розвертати його довелося мало не на сто двадцять градусів, аж поки клацнуло!
Погано, значить, у них з ергономікою. Або ж з пружинною сталлю.
Знову наставив пістолет у небо, знову натис. Цього разу вийшло краще, але не набагато – клацнуло, бризнуло іскрою, як наче із запальнички… і все.
Розбиратися було ніколи, я перехопив пістоля за ствол, й, вигадавши момент, пожбурив залізяку як бумеранг – просто вершникові в обличчя.
Той, мабуть, помітив – бо очі розширилися, але лише в останню мить.
– Ну що ти, не міг трохи вище поцілити? – вже чи не втретє запитав мене Ігор.
Дурнуватим було питання, й перший раз я навіть і огризнувся – мовляв, звісно, що міг, якраз твоя довбешка трохи вище й була. Ігор замовк, але ще через п’ять хвилин пустопорожніх зусиль знову повторив те саме. Потім ще раз; а скільки разів подумав – то, мабуть, і сам би не порахував.
Зопалу я мало не рикнув на нього – мовляв, чому сам не впорався, сидів же у дядька якраз за спиною, міг би і в’язи скрутити, й очі вичавити, й просто як слід придушити… втім, ні. Виявилося, що придушити дядька було не так вже й просто, бо на шиї (й без того дебелій!) мав ще й щось таке, як нашийник з тонкого, але все-таки заліза.
Виявилось це, звісно, пізніше – коли вже й ми заспокоїлися, й коні не так харчали, й обох трофейних дядьків вже було розкладено на землі, й Альберт діловито приміряв, чи не дуже закороткий йому буде новий жупан.
Між нами кажучи, був таки закороткий, та ще й добряче.
А от з полоняниками було не добряче. «Мій» так до тями і не прийшов. Дихати – дихав, але очі мав заплющені, руки та ноги – розслаблені, хоч у вузли зав’язуй, а зіниці на світло майже не реагували. Зопалу, не розібравшись,
