спокійно. Ну… от ми й побачились. Не в неділю і не біля парканця…
– А я вже не вірила…
– Як твоє здоров’я?
– Було зовсім добре. Але після того нещастя з професором знову злягла. Сьогодні краще… До Юлі заходили?
– Зараз пошлю Казя. Він удома?
– Мабуть, у майстерні… Мироне… Відверніться, я одягнуся.
Але підвестись на ноги Віра не змогла.
До кімнати увійшов Казьо. Глянув на Мирона так, ніби вчора його бачив.
– Сервус, Мирку. Піти по Юлю?
– Іди.
Сарабай стояв біля вікна і в напруженні чекав, коли відчиняться двері й увійде Юля – розбита горем, зламана нещастям жінка, яку треба розраджувати.
Увійшла. Посміхнулася і поглядом попросила не висловлювати співчувань. Мирон пригорнув її, провів долонею по волоссю, затримав у пальцях біле пасемко.
Юля запитала про Антона. Хай не приїздить і про неї не журиться. Казьо не дасть пропасти, є знайомий лікар… Та це ще й не скоро. Пізньої осені… Чи не чув Мирон чого-небудь про долю арештованих? Юля ходила в гестапо, відповіли, що нічого не знають, ніяких арештів не було. Не чув. І не треба розпитувати. Їх уже немає…
Мирон не потішав Юлю. Все на світі стало голим у своїй жорстокості й нещадності. Відійшли з побуту дипломатичні вуалі і добрий тон. Зникла фальш недомовленості й співчуття. На карту поставлені життя і смерть. І люди зараз мислять лише цими категоріями.
Не вибачаючись перед жінками, Мирон і Казьо зайшли в майстерню і там про щось недовго розмовляли.
Потім Казьо провів Юлю додому. Прощаючись з Мироном, вона сказала:
– Перекажи Антонові, що я почуваю себе добре. А про це, – показала на волосся, – не згадуй. Я не винна. А втім… мабуть, воно мене якось зцілило. Мої жіночі слабості минули. Мені тільки шкода, що невчасно ми обзавелись сім’єю. Пішла б з вами. І скажи йому, щоб беріг себе. В мене залишився тільки він. І дитина. Колись була більша сім’я. Тепер я лише жінка… – додала сумно.
Юля й Казьо вийшли. Віра покликала Мирона. Він бачив, що дівчина хоче йому щось сказати і бентежиться, не може зважитися.
– Кажи, Вірочко.
– Мироне… Ти незабаром підеш. Вибач, що перейшла на «ти». Мені важко інакше. Я хочу, щоб ти вислухав… Це дуже важливо для мене, для всього мого життя.
Побляклі від недуги світло-зелені очі потемніли від затаєного хвилювання, бліде, змарніле обличчя налилося бентежною свіжістю.
– Я… я люблю тебе, Мироне. Люблю так міцно, що без вагання піду за тобою і розділю все, що зустрінеться нам на дорозі… Ні-ні, це не завчені слова гімназистки. Коли б були інші, я сказала б по-своєму. Так, як ніхто ще не казав. Але немає інших слів… Мироне, моя любов не може тебе зв’язувати. Я знаю… ти кохаєш Юлю, і вона варта…
Мирон стиснув долонями щоки дівчини.
– Не треба більше. Я також люблю
