фразою починалася чиста сторінка. То був рідкісний шанс – один із тисячі. Я вийшов, як зачумлений, мене п’янила моторошна доступність задуманого.
Тут і дві інших обставини склалися на мою користь: ви запідозрили індуса і знайшли кинджал, який міг служити йому знаряддям. Я непомітно запхав кинджал у кишеню, повернувся до Квінтона і дав йому снодійне. Він не хотів балакати з Аткінсоном, але я його змусив, бо важливо було продемонструвати, що він був живий, коли я виходив. Квінтон ліг в оранжереї, а я трохи затримався в кабінеті. Знадобилося півтори хвилини, щоб зробити все необхідне, я дуже меткий. Рукопис я закинув у камін – залишився тільки попіл. Лапки псували справу, й я обрізав кутик. Для повного реалізму я відхопив кутики в усьому стосі чистого паперу і вийшов, твердо знаючи, що Квінтон живий і спить в оранжереї і що його зізнання в самогубстві лежить на видному місці стола.
Останній крок був найзухвалішим. Збрехавши, що виявив труп, я кинувся в оранжерею першим, затримав вас запискою і встромив у Квінтона кинджал. Я не часто вагаюся. Через снодійне моя жертва була в забутті, й я поклав його кисть на руків’я. Ніхто, крім хірурга, не міг би так спрямувати кривий ніж, щоб потрапити прямо в серце. Невже ви помітили і це?
Але тут сталося непередбачуване: природа відвернулася від мене. Я немов охляв. Відчуваю, що зробив погане, і мені відмовляє розум: при думці, що ви все знаєте і я не буду жити під тиском цього тягара сам-один, якщо одружуся і матиму дітей, мене охоплює нерозважлива радість. Не знаю, що це? Божевілля? Чи, можливо, що докори сумління і справді існують, як у героїв Байрона? Закінчую, бо більше не можу.
Старанно складений лист уже лежав у нагрудній кишені патера Брауна, коли почувся дзвінок з-за дверей і на порозі заблищали мокрі плащі поліціянтів.
Злощасна доля сім’ї Дарнуеїв
Два художники-пейзажисти стояли і дивилися на морський пейзаж, і на обох він справляв вагоме враження, хоча сприймали вони цей образ по-різному. Тому, хто тільки йшов до слави в Лондоні, пейзаж був зовсім не знайомий і видавався дивним. Інший – місцевий маляр, котрого, проте, знали і за межами цієї округи, – давно знав цей ландшафт і, можливо, саме тому також дивувався.
Якщо йдеться про колорити й обриси, а саме це зацікавило художників, то вони бачили смугу піску, а над нею – смугу призахідного неба, що усе забарвлювало в похмурі тони – мертвотно-зелений, свинцевий, брунатний і густо-жовтий. Утім, у такому освітленні все було не тьмяне, а швидше таємниче – таємничіше за золото. Тільки в одному місці порушувалися рівні лінії: самотній довгий будинок, що вклинюється в піщаний берег і підступає до моря так близько, що бур’ян та очерет, які оздоблюють обійстя, майже зливалися з простягнутою вздовж води смугою водоростей. У цієї садиби була одна дивна особливість – горішня частина оселі, наполовину зруйнована, сліпала порожніми вікнами й, як чорний скелет, вимальовувалася на темному вечірньому небі, а в нижньому поверсі майже всі вікна були закладені
