уватими черепами Сократа та Шекспіра. Як і личить справжній науці, тут були тільки біла та чорна фарби, тільки числа і креслення. Малиновий же намет, де панувала тиша, приваблював таємничим темним входом. Френолог на прізвище Фрозо – вертлявий смаглявий чоловічок з неймовірно чорними вусами – стояв біля свого святилища та пояснював невідь-кому, що будь-яка голова виявиться такою ж значною, як у Шекспіра. Ледве нагодилася молодиця, то він накинувся на неї і з усією старомодною чемністю запропонував помацати її череп.
Пані відмовилася до грубощів ввічливо, але ми пробачимо їй це, бо вона була захоплена суперечкою. Даруємо ми і тому, що вона була господинею, самою леді Маунтіґл. Ніхто не назвав би її непримітною: глибокі темні очі світилися якимось голодним блиском, а бадьора, навіть несамовита усмішка дещо суперечила виснаженому обличчю. Одіж її була химерною, згідно з тодішньою модою, бо відбувалося це задовго до війни, що так успішно навчила нас серйозності та зібраності. Гарнітур жінки був схожий на намет провидця, в ньому було щось східне, його прикрашали дивовижні таємні символи. Але всі знали, що Маунтіґли схибнуті, тобто, в перекладі на мову науки, вони переймаються східною культурою та східними віруваннями.
Дивовижні властивості примадонни відтіняли досконалу пристойність обох джентльменів. Як веліла та допотопна мода, все в них було строгим і бездоганним, від білих рукавичок до блискучого циліндра. Однак різнилися і вони. Джеймс Гардкасл поєднував пристойність із вишуканістю, а Томмі Гантер – з вульгарністю. Гардкасл був багатообіцяючим політичним діячем, хоча в товаристві цікавився чим завгодно, але не політикою. Можна, звісно, сказати, що кожен політик багато обіцяє. Але, будьмо справедливі, цей жевжик багато і робив. Однак малинові намети не викликали в нього напливу діяльності.
– На мій погляд, – промовляв він, вкладаючи в око монокль, що оживляв своїм блиском його суворе обличчя, – перш ніж сперечатися про магію, маємо встановити межі ще непізнаних сил. Без сумніву, сили такі є, навіть у вельми відсталих людей. Факіри, наприклад, чинять дивовижні речі.
– Ви хотіли сказати, шахраї? – з наївним виглядом спитав другий джентльмен.
– Томмі, не мели дурниць, – сказала жінка. – Вічно ти сперечаєшся про те, чого не знаєш! Немов якийсь школяр, котрий викриває фокусника. Цей хлоп’ячий скепсис так застарів… Що ж до непізнаних сил, то вважаю…
У цю мить молодиця побачила когось, хто був їй потрібен, – незграбного чоловіка в чорному, котрий стояв біля павільйону, де діти кидали обручі в потворні фігурки. Вона і кинулася до священика з воланням:
– Патере Браун, а я вас шукаю! Мені треба з вами порадитися. Ви вірите в передбачення?
Той, до кого вона звернулася, безпорадно дивився на обруч у своїй руці.
– Я не зовсім втямив, – сказав він, – в якому сенсі ви вжили слово «вірити». Звісно, якщо це шарлатанство…
– Та ні! – засміялася жінка. – Учитель зовсім не дурисвіт! Для мене велика честь, що він прийшов. Він – провидець, пророк. Пророкує не якусь удачу в справах, а відкриває глибокі духовні істини про нас самих, про нашу справжню сутність.
– Саме так, – сказав патер Браун. – Якщо це шарлатанство, я нічого проти не маю. Хіба мало дурисвітства на таких базарах, так ніхто і не сприймає його всерйоз! Але якщо справа дійшла до духовних істин, то вважаю, що це – бісівська брехня, від якої треба триматися подалі.
– Ваші слова – парадоксальні, – з посмішкою зауважив Гардкасл.
– Ніяк не збагну, що таке парадокс, – задумливо сказав священик. – Мені здається, він дуже простий. Якщо хтось прикинеться шпигуном і стане брехати супротивнику, шкоди не буде. Але якщо людина справді працює на ворога…
– Ви гадаєте… – почав Гардкасл.
– Атож, – підтвердив священик. – Я гадаю, що ваш провидець пов’язаний із Ворогом роду людського.
Томмі Гантер захихотів від задоволення.
– Що ж, – сказав він, – якщо так, тоді цей темношкірий гультяй – просто святий!
– Мій кузен – невиправний, – зітхнула леді Маунтіґл. – Він і сюди приїхав, щоб викривати Вчителя. Воістину, він би став викривати навіть Будду і Мойсея.
– Ні, люба сестричко, – посміхнувся Томмі. – Я приїхав, аби тобі допомогти. Коли ці мавпи тут, я за тебе неспокійний.
– Ну ось знову! – обурилася леді. – Пам’ятаю, в Індії спочатку всі ми недолюблювали темношкірих. Але коли я переконалася в їхніх вражаючих духовних силах…
– У нас з вами різні погляди, – зронив священик. – Ви прощаєте темну шкіру, тому що хтось досяг вищої мудрості. Я ж вибачаю вищу мудрість, тому що хтось є іншого кольору, ніж я. Щиро кажучи, мене не дуже хвилюють духовні сили, бо моя справа – духовні слабкості. Але я ніяк не збагну, чим поганий чоловік, якщо він того прекрасного кольору, що й бронза, або кава, або темне пиво, або північний
