Попри обійстя Йосифа Лабенського теж не ходила. Лиш потайки губи кусала. Але вже є, як є. Хай і в шлунку голодно, і вдома хоч вовків ганяй, та дитинку любила більше за всіх на світі. Якби не Мартин, утекла б світ за очі й нікому б у ласку не стояла. Та куди з малим утечеш? Тому й ішла щодня селом собак дражнити. Усе надіялася, що візьме хто город виполоти чи картоплю визбирати. За ложку кулеші. Лякана ворона куща боїться. Тільки не Стефка. Вона не боялася ні ока немилого, ні слова кривого. Її глибокі сині очі втратили блиск, але не надію. «Тілько ти добрий, Боже. Тілько ти добрий», – шепотіла вона про себе і йшла, не перекладаючи ні на кого свою ношу. Куди? То знав тільки Бог. Коли Мартин іще був немовлям, прив’язувала його до себе Варвариною великою хусткою й так ходила роботи напитувати. Коли той підріс, то залишала його в старій халупці, де оселилася після його приходу на світ. Ні дівка, ні ґаздиня.
Стефчині батьки зреклися її, щойно довідалися, що вона в тяжі. Про Бориса й думати годі. Він був із тих, хто з вареної крашанки курча висидить і в каламутній воді рибки наловить. «Не моя дитина», – та й по всьому. І хто йому що закине? Має право казати, що хоче. Ледь устиг відступити від Стефки, як уже до інших любасок халяви смалив. На Мартина й не глянув. Борисові було байдужки, що кажуть інші. А інші всім кісточки промивали. Сільські діти боялися Бориса, аж жижки сіпало, та все ж крадьки співали: «А в Бориса срака лиса», «А Борис без баби скис». Дівчата обходили його сотою дорогою: знали, що жодну із них заміж не візьме (надто вже любив він своє призвілля). А з чоловіків хто й за руку не вітався, а хто ще й перехиляв із ним чарчину.
Спершу Борис жив у свого батька Трохима Боднара. Трохим був добрим ґаздою, хоча малоговірким і сухуватої вдачі. Робив для людей вікна й двері, лагодив різний обладунок, при тому чарці не вклонявся, передки не облизував і був у пошанівку в односельців. У синове життя не втручався. «Най робит, шо знає, – казав Трохим. – Я в й’го літах уже ґаздов був». Борис теж мав добру голову й був чіпкий до роботи. Знав толк у столярстві, боки не облежував, та був не такий вправний, як батько. Усе ж згодом мав і свій кутик та й жив собі, як знав. І на вроду був нічогенький: тонкі чоловічі губи, високе чоло, кучері догори. З його темно-синіх очей прозирали настійливість і впертість. На вдачу гордовитий, наче з бозна-якої панської родини. З жінками обхідливий і люб’язний, як далеко не кожен чоловік, і вмів будь-котрій голову задурити. Щось у ньому було таке, чого не мали інші. Стефка досі не могла збагнути, як на його гачок потрапила. Черпнула ківш лиха замість любові й тепер мусила нести свій хрест та на Бога надіятися.
А Борис так і жив, поки не стоптав трохи підошов. Тридцять п’ять як для села – то вже старий кавалєр, та й не такий красюк, як був дотеперечки. Одні казали – заходився, інші вже взагалі нічого про нього не казали, навіть не згадували, а для лагодження обладунків швидше йшли до Трохима, ніж до Бориса. Зрештою й Борисові переймом набридало хай і безклопітне, та однолике життя, у якому тепер дедалі частіше доводилося хапати облизня. От і замельдувався до Німеччини.
Мартин знав, що Борис Боднар – його батько, і знав, де
