Голос перепілки. Марія Ткачівська

Скачать книгу

й тупцювали по східцях, що й не отямився, як уже чипів[12] на ґанку. Оглянувся. «Ого, скілько тут усього! І все нове!» Коло самого вікна стояв маленький порожній полубічок[13] для зерна, на ньому – мірка, яку в селі називають рожнівською ґелеткою, поруч – новенький дзиґлик[14] із гладенькими шліфованими лапками, на ньому – бурдюк[15] для молока. На стіні на новенькому гачку висіло Борисове старе вбрання: ґачі,[16] сардак і крисаня.[17]

      – Слава Ісу, – зупинився на порозі Мартин, не знаючи, як вступити до хати. Він міцно притиснув одну ногу до другої, щоб не видати, як вони тремтять.

      – Слава Йсу, – відповів Борис, поправляючи чорного картуза із синьою смужкою.

      «Кашкіт як кашкіт», – подумав Мартин.

      – Чого прийшов? – зверхньо блимнув на Мартина Борис.

      – Хлопці кажут, шо ти мій дєдьо.[18] То я хтів запитати, чи нема в тебе щос поїсти.

      – Поїсти? Іди до тих, хто тебе намовив. Ніякий я тобі не дєдьо, – обірвав його Борис.

      – Дєдьо! – напосідав Мартин. – Усі кажут, шо ти мій дєдьо.

      – Я сказав, не дєдьо! І скажи своїм голопуцькам, що як взлощуси,[19] то так віддубашу їх, що тим бенькартам[20] ніц не схочеси!

      Мартин завмер. Проте очі мимоволі самі глипнули в бік печі, чи нема десь чого смачненького. Не було. І на столі не було. «Певно, усе вже з’їв», – подумав Мартин. Край печі на залізному бляті[21] стояв маленький білий банячок, такий, як у нього вдома. «Певно, тілько сама вода лишиласи, а бахурі казали, що він щоднє лакітки їст», – прикинув Мартин. Хлопець зумисне озирався довкола. Ото хата! І стіл новий, і лавка. Коли він, Мартин, виросте, буде столярувати й собі такі зробить. Хлопець уже наводив оком на всі закутки: «І ліжко нове. І гора вбрання на жердці, шо висит над ліжком. Аж образи закриває. І нашо й’му скілько?»

      – Шо стоїш, я сказав, шо ніц[22] для тебе не маю.

      – А сухарики?

      – Якби’м мав, не дав би! Іди! І ніґди-ніколи більше сюда не приходи! Ферштейн?[23]

      Мартин не відповів. Він швидко обернувся й зачинив за собою двері. «Коли я стану великий, то напечу силу-силенну сухарів. І як так си трафит, шо до мене прийде голодний Борис, я не скажу йому: „Якби’м мав, не дав би”». Вибігаючи з ґанку, Мартин мимохіть зачепив ногою дзиґлик, і той із гуркотом разом із бурдюгом покотився по дерев’яних східцях. Малий так сполошився, що драпцював аж через опліток і мало не збив із ніг Тодося, який засів у корчах. Мартин думав, що Борис зараз вилетить із хати, ушкварить за ним, ухопить за шкірку, вихрестить[24] його, виперцює на очах у Тодося… Та на подвір’ї було тихо. Мартин мигцем підвівся й чкурнув на дорогу. Тодось заквапився за ним.

      – Ну як? Дав тобі Борис поза вуха? – узявся потішатися Тодось, доганяючи Мартина.

      – Він сказав передати тобі цево! – Мартин стиснув кулаки й вцідив

Скачать книгу