Голос перепілки. Марія Ткачівська
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Голос перепілки - Марія Ткачівська страница 8
– Нам туда, видиш? – показала пальцем кудись у далечінь Варвара.
– Виджу, – утомлено сказав Мартин, перекладаючи в другу руку відро.
Він не знав, про що йдеться. Бачив тільки гурму людей, що штовхалися одне наперед одного.
Чани були багато вищі від нього, і дотягнутися до них було годі. Мартин тримав у руках своє відерце і ще не знав, як має зачерпнути ним густої глевкої «каші», яку вже бачив у чужих відрах. Люди штурхалися одні перед одними, начебто там пані Зелінська безкоштовно роздавала сухарики. Хлопчик дивився на всю цю товкотнечу й не знав, що має робити далі. Він бачив, як Варвара пропихалася наперед. За якусь мить вона вже пересипала Мартинові «здобич» і подалася набирати браги для себе.
Люди швидко одне за одним відходили від чанів і прямували до Черемошу. Варвара взяла Мартина за руку, і вони рушили теж. Раптом Варвара стишила ходу й зупинилася. Вона поклала відро на стежку й глибоко дихала. Мартин бачив, як Варвара зблідла.
– Варваро, тобі зле? – запитав Мартин, заглядаючи в її розгублені горіхові очі. Він відчув, як його ноги почали труситися. Мартин поставив своє відро біля Варвариного й уже не думав про білі пружки на своїх долонях.
– Нічо’, зара’ перейде, – відвернулася Варвара, затулила долонями рот і звернула за стежку. Мартин бачив, як вона блювала, вириваючи із себе якісь дивні й страшні звуки, від яких йому ставало ще моторошніше. Він розумів, що в її шлунку нічого немає.
– Може, з’їш троха браги? – почав глибоко дихати Мартин. – Я більше ніц не маю.
Варвара похитала головою, підвелася, витерла рукавом лице, узяла в Мартина його відро й почала поволі пришвидшувати ходу. До односельців було ще так далеко.
Стефка вже стояла на порозі. Ще з дверей вона взяла в Мартина відерце й поклала на стіл. Мартин бачив, як Стефка брала якусь білу шматину й цідила крізь неї брагу, як ліпила із залишків паляниці і як пекла їх на кухні. У хаті смерділо так, як смерділо біля того глибочезного чана. Стефка поставила на стіл паляниці.
– Їж, скілько хочеш. То як свято нині.
Стефка годувала Влодка зі своїх рук. Він не пручався й нічого не казав, лише довго-довго тримав у роті перший шматочок паляниці. Зівка[35] й смердюча грудка ніяк не проходила в горло. Навіть голод її не проштовхував. Ні, голод таки був сильніший…
Наступного дня Мартин знову подибав до Іспаса. На цей раз уже без Варвари. Він іще не знав, як зможе начерпати глевкої каші й чи сусідка Микитиха, якій Стефка доручила Мартина, пригляне за ним.
Микитиха тримала Мартина за ноги, а він сам опускав у чан відерце. Чан був страшний і глибокий. Мартин ніяк не міг дотягнутися відром до браги.
– Підойми мене вище, бо не достаю, – гукнув Микитисі Мартин, задихаючись від смороду.
– Най ті твоя Стефка підоймає, – відворкнула Микитиха й зі злості мало не вкинула Мартина в чан. Малий похитнувся й ухопився за бортик. Він побачив
35
Зівкий (