душі пам’ять про них непогасна.
Повернення з вершини духовно вартісних літ до першоджерел тієї Великої Води, яка шалено крутить його, сьогоднішнього, у вирі роздумів, сумнівів і тривог, – таким бачиться концептуальний вимір творчих зусиль одного з найоригінальніших поетів сучасності. Не випадково, а закономірно образи-символи Теліжинців і калини символізують вічну причетність душі поета до цих рідних до щему в серці, неопалимих орієнтирів життя і творчості:
Синиця на груди шибку взяла,
Допався і я до свойого села,
Усе розструсив на великій дорозі,
Стою на святому на сивім порозі,
Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.
Пережив багато. Бачив, як «закочувалося за вечірній пруг Тичинине золотооке сонце», як «землі закривалася чорна книжка» над Малишком, як спалахнула востаннє «одчайдушна блискавка брови» Василя Симоненка, з жахом відчув, як дихає на його плечах тирса з труни Григора Тютюнника, почув, як зронилися востаннє з Сосюриних вуст слова ці вишневі: «Любіть Україну! Любіть Україну!», бачив, як, мов та яблуня з буйними плодами у великому городі Тумань, упав Високий Майстер Микола Бажан і як нестримно плакало відчаєм зливи небо над труною Гончара…
Накопичилося за ці роки багато болю, гніву, переживань, тому доводилось часто оприлюднювати саркастичним пером свої розчарування, які зродилися з наївної віри в державотворящу енергію чорноземного свого народу: «О націє чорноземна, годована груддям чорнозему, // Годована голодом чорним, екстраексперимент сталінського раку, коли ти вже наберешся державного розуму?!» – запитував Іван Драч і в 1963-му, і в 1993-муроках.
Бунтівлива злість, приперчена саркастичною зневагою до тих, хто готовий цілувати «пантофлю Папи», викликала таку ж злість, але злість ідеологічну, великодержавницьку, з боку тих, про кого поет скаже у вірші «Саркастичне» ще далекого 1967 року в книзі «Балади буднів»:
Сам возлежав за кермом, як бонза,
Його просякла ген по черево бронза,
Другий духовним конквістадором
Зад свій везучий просяк мажором,
А третє, нещасне, в бездарності хиже,
Передній машині багажничок лиже…
Бачите, не пише для народу, як закликали трудящі, скльовуючи з величавої руки «мудрої», «непомильної Партії» отруйні зернятка зневаги до «гнилої інтелігенції», а творить якісь «формалістичні викрутаси». Сам Микита Хрущов у зореносній Москві 17 грудня 1962 року і 8 березня 1963 року подав приклад високої принциповості в оцінці авантюрних експериментів у сфері мистецтва різними «космополітами», «формалістами», «відщепенцями» та «абстракціоністами», а що там, на периферії, хіба нема цих «трюкачів», цих «формалістів»? Є вони, а якщо нема – треба знайти.
Тодішній секретар ЦК КПУ А. Д. Скаба на нараді «творчого активу та ідеологічних працівників» України 8 квітня 1963 року скаже, що «деякі твори молодих
