діями властей у зв’язку з арештом Горинів, кидали підсудним квіти та скандували слова «Слава!», «Слава патріотам!», а на адресу радянських органів кричали: “Ганьба!”».
Ще в лютому 1966 року Іван Драч разом з іншими, стривоженими процесами в Луцьку та Івано-Франківську, а саме: із З. Франко, М. Коцюбинською, І. Дзюбою, Г. Кочуром, Ф. Жилком, Б. Антоненком-Давидовичем – усіх їх 78, підписує лист на ім’я прокурора УРСР Ф. Глуха і голови КДБ України В. Нікітченка, в якому висловлюється стурбованість наростанням судових процесів і прохання дозволити бути присутніми на процесах над їхніми друзями і близькими знайомими.
26 травня 1966 року на відкритих партійних зборах письменницької організації Києва, на яких натхненна і безкомпромісна Ліна Костенко захищала під овації творчої молоді І. Світличного, П. Заливаху, М. Косіва, Б. Гориня, а їх із таким же запалом підтримував І. Драч, упертому Драчеві виголосили сувору догану. Подумав-подумав – і приніс до парткому СПУ лист-покаяння.
Його милостиво простили, а він 15 листопада 1967 року вже слухає справу В. Чорновола у Львівському обласному суді. А поряд із ним сидять та ж Л. Костенко, І. Дзюба, А. Горська, І. Світличний, В. Лучук. Їх багато, тих, хто хоче знати, за що комуністична система судить інтелігентів.
Тоді Драч стає мовчазніший, скупіший на слова, ощадливий в діях, обережний… Що це, інстинкт самозбереження митця, який інтуїтивно відчуває, що він мусить, він повинен із Божої волі творчо самореалізуватися, а для цього йому доводиться йти на компроміси навіть із власною совістю? Чи це спалахнув востаннє ледве жевріючий вогник віри в можливість самоочищення від сталінської скверни комуністичної системи, який прагнув роздмухати несамовитий демагог-реформатор Хрущов? А можливо, поета накрила хвиля зневіри в те, що вдасться щось змінити в цьому ідеологічно зацементованому суспільстві, і він покірно схиляє сократівську голову перед цинічною самовпевненістю партійних зверхників? Хто зна, хоча, мабуть, совість примусово гнала його на самоприниження і покору, змушувала класти буйну голову на гільйотину вимушеного каяття ота невситима жага творчого самоспалення, ота, за словами Івана Дзюби, «скімлива душевна незакінченість, моторошна невіднайденість, постійно поновлювана незгармонізованість…».
…Бреде цей поетичний їжак принишклими від передчуття снігів конча-озерними лугами, збиває ціпком попелясті порхавки, дивує ними цікавого Рекса, який занюхує цей осінній луговий тютюн і чмихає, аж качки зриваються на крила. Його погляд зривається слідом за ними, і перед його зором відкривається гігантський екран українського неба. Можливо, уява його спалахнула новими кінообразами чи відродила ті, які з’явилися в «Криниці для спраглих», у «Камінному хресті», у фільмі про Лесю Українку «Іду до тебе», в «Пропалій грамоті» і «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки», у «Київській фантазії на тему дикої троянди-шипшини» – «І в звуках пам’ять відгукнеться».
Перед фільмами, які невідомо ще чи народяться, творилися кіноповісті
