Посланець Потьомкіна здибався з філософом на околиці села. Він сидів з флейтою біля дороги. Поруч паслася вівця господаря, в якого гостював Сковорода. Вислухавши запрошення, він відповів:
Скажіть матінці-цариці, що
мені моя сопілка і вівця
Дорожчі царського вінця!
Яскравим представником офіційної літератури того часу був проповідник Софійського собору Іоанн Леванда, що, як і Сковорода, закінчив Київську академію. Син бідного київського шевця Василя Сікачки, заплющивши очі на злигодні народу, з якого вийшов, безсоромно славив вінценосну правительку. Мовляв, по всій імперії міста всілякого добра повні, поля хлібами вкриті, левади – чередами… і сльози струмками не течуть… Безпека, радість, веселість усталилися твердо, повсюдно чути голос безтурботного співвітчизника, що радісно вправляється у ділах своїх…
Варто порівняти цю словесну безсоромність з філософськими шуканнями Сковороди чи безжальною прозою Радіщева, щоб зрозуміти, яку мужність треба було мати, щоб писати правду.
Усіх барв райдуги не вистачає Іоанну Леванді, щоб розмалювати належним чином найпрекраснішу катерининську імперію.
«Чим же ти бідна? Чого тобі не вистачає? Чи освіти, чи знань, мистецтв, доблестей, добродіянь, законів, установ, багатств, достатків, жертв, приносів, честі, поваги, страхів, слави, перемог, мудрого урядування, безмежних засобів до безконечного піднесення твого?…» Епоха Катерини II – це «дні урочисті». Пора владарювання її – це «пора слави». Селянин мусить бути щасливим, бо хліб буде приємний монархині, воїн теж має бути щасливим, бо гине за царицю-матінку. Судді її – ідеал служителів закону всіх часів і народів, вони не знаються ні з неправдою, ні з хабарництвом (не вірте Сковороді!), вони «витирають сльози сиротам», їх «неправда боїться», «лжа труситься»!
Та не подумайте, що Іоанн Леванда був одиноким одописцем. Він був у доброму гурті холуїв, що наввипередки один перед одним накладали позолоту на розколотий і розтрісканий фасад імперії.
Префект Харківської семінарії Андрій Прокопович царську деспотію може виправдати філософськи, а поняття «свободи», що водило Сковороду неміряними слобожанськими дорогами, схарактеризувати у вірнопідданчому дусі з усією проповідницькою безпосередністю.
Місію філософа Андрій Прокопович вбачав у виправдовуванні і ствердженні навколишньої дійсності, та ще в умінні примусити вірян з любов’ю носити ярма і бути від цього щасливими.
Митрополит Самуїл Миславський, теж сучасник Сковороди, з приводу «найрадіснішого, найочікуванішого» приїзду Катерини II до Києва 1787 року теж розсипав перед Семірамідою усе багатство винесених з Київської академії риторичних фіоритур:
«Які ж бо спорудимо тобі вівтарі! Які ж бо поставимо жертовники! Який фіміам воскуримо!»
«Воскурінням фіміаму» займалась офіційна література – це стало її основним покликанням,
