що без українців найбільша в світі армія СРСР не може існувати. Українці ж бо становлять основне ядро найкваліфікованіших спеціалістів і найтямущіших командирів у всіх родах військ. Може, це й потішило б наше національне самолюбство, коли б не йшлося про армію, Україні чужу за своєю природою і цілями – завойовника планети. На щастя – недолугого, хоч народи різних континентів таки обпалив мілітарний шал більшовицької «непобедимой и легендарной». Та у свій доленосний час Україна сьогодні не забуває і про особисті долі українців в армійських погонах. Прикро, звичайно, що мілітаристський дух чи ліпше – чад «русского воинства», як показали недавні офіцерські збори в Москві, повільно вивітрюється з-під військових папах і картузів. У цій ситуації оптимізму і надії додає людська і громадянська позиція офіцерів-українців і офіцерів України, які вважали б ганьбою для своєї честі допустити «югославський варіант», що ним Україні методично, а останнім часом – підозріло часто погрожують слідом за Горбачовим нові московські політики та їхні газетні і телевізійні солов’ї. Попри всі тяжкі для нашої історії національні відступництва, незважаючи на всю ефективність армійського «промивання мізків», яке називається «политической подготовкой», неможливо навіть уявити, щоб сьогодні офіцери України дозволили комусь здійняти руку на свій народ або не побажали його захистити. Афганістан, горбачовські міжнаціональні криваві авантюри, гекачепістський путч, божевільні наміри кандидата у фюрери Жириновського, трагічна історія грузинського національного розбрату – ось яка реальна, життєва політграмота навчає нині гідної громадянської поведінки кожну людину як цивільну, так і ту, що приставлена до зброї. Обнадіює те, що в специфічно жорсткому, а часом і жорстокому ієрархічному військовому середовищі офіцери України, всупереч усім протидіям, мужньо і гідно приступили до створення національних Збройних Сил України.
Компартійні й радянські кадри українців-русифікаторів по всіх республіках як утвердителів більшовицької імперії – теж окрема розмова, дуже болюча і дуже необхідна для духовного здоров’я нації.
Широко відомо, що Борис Єльцин однією з козирних карт своєї політики зробив «захист» не тільки росіян, а й усього російськомовного населення в усіх державах СНД. Ми не хочемо нічим і ніким козиряти, перетворювати українців за межами наших кордонів на предмет політичних спекуляцій і торгів. Одначе Україні було б важко називатися цивілізованою державою, коли б вона не почала нарешті всебічно піклуватися про те, щоб українці за її межами, скажімо, в Росії чи серед сябрів-білорусів жили і почувалися так само вільно і не утиснено, як росіяни і білоруси в Україні. Годі й казати, що без такого паритету не лише яка-не-яка співдружність держав, а й саме на віки вічні майбутнє народів ставитиметься під постійний сумнів.
Слід визнати, що ми заборгували перед співвітчизниками поза Україною. Ще доведеться
