енергію нації. Ми чи не вперше починаємо долати лихі віруси класового та примітивного егоїстичного розбрату, які нам намагалися століттями впорскувати в кров і трансплантувати в гени поколінь хитрі і підступні чужинці. І пізнаємо велику радість єднання.
Хотілося б, аби ця радість залишалася чистою, нічим не зіпсутою, щоб її не затьмарювали ті чи інші непорозуміння. Я думав так і сяк, чи слід зачіпати тут питання досконалості наших стосунків, і певен, що таки варто.
Ми всі живі люди зі своїми особистими чеснотами і вадами, тільки-но пізнаваємо одне одного, і немає нічого дивного, що чинимо іноді необачно, в чомусь помиляємося. Було б прикро, коли б ми прискіпливо ставили одне одному на карб кожен прорахунок, давали їм нашаровуватися і сіяли кукіль особистої недовіри і підозри. Бачу лише один запобіжний засіб: нелукавство і щирість, обопільна шаноба. І тоді жодні баба Параска і баба Палажка нас не посварять.
Якщо дивитися на речі тверезо, раціонально (а дефіцит саме здорового прагматизму, можливо, є поки що одним з найприкріших наших українських дефіцитів), то стосунки материкової України з величезним океаном української світової діаспори і не можна передбачати як безпроблемні і самі лише празникові. Хоча людська природа так само потребує свята, як хліба, і віри, а ми ж чи не найдовше з-поміж інших народів ішли до свята на нашій вулиці. Але маємо точний камертон, який допоможе нам уникати дисонансів і гармонізувати розмаїте різноголосся світового українства. Цей камертон – національне відродження. Воно потрібне нам не лише як загалові, як народові, як державі, а й як великий набуток кожного українця й українки. Національне відродження підносить нашу людську гідність, самоповагу, збагачує сенс індивідуального буття, без чого, як знаємо, важко почуватися щасливим навіть у найщасливіший час. Ми переконалися, що цей камертон не вмовк в українській душі. Ми побачили, що національна ідея не є чимось невловимим, а, як висловився наш московський українець Олександр Руденко-Десняк, це соціально-етична категорія, без розуміння якої загалом невідомо про що говорити. І якщо січневий конгрес представників Східної діаспори в Києві поменшив число українських песимістів в Україні і поза нею, то це реальний крок у національному відродженні. Немає сумніву, що наш світлий форум додасть сили і снаги всім будівничим Української держави, і ще більше наших братів і сестер упевняться остаточно: ще не вмерла Україна і ніколи не вмре! А відтак наша мати Україна діставатиме більше й більше роботящих рук, тямущих голів і відданих сердець, що працюватимуть на її звеличення і звічення.
Те, що було довгими роками нашою тугою і болем – маю на увазі вимушене розсіяння українців по світах, – нині за незбагненим промислом історії може і мусить обернутися нашою силою. Життя і праця українців у середовищі інших народів, інших культур відкриває безліч каналів швидкого збагачення себе досвідом сучасної цивілізації, виходи до якої
