українства – в Україні, в західній і в східній діаспорі, досвідчені майстри психологічної війни на світовій арені і в колишній імперії вміло стимулюють усіма засобами в нашому середовищі національний мазохізм і самоїдство, нацьковують нас одне на одного, штовхають на внутрішню боротьбу, хочуть бачити нас довічними кайдашами, вирощують серед нас підпар, аби українська держава так і залишалася фата-морганою.
Я не вірю, що це все нашим ворогам вдається. Не вірю і в фатальну нашу схильність до розбрату. Не ми, то інші являть світові цілком консолідовану українську націю, як одну з планетарних. Але сьогодні ця робота випадає нам. У тому числі й нашій Координаційній Раді. Говорю це все в переконанні, що сьогодні апологія українства потрібна нам усім, щоб вистояти перед хвилями месіанських претензій інших народів. Тих претензій, що розраховані на ослаблення саме українського національного імунітету. Не біймося декларацій, маніфестування своєї нації. Як на мене, слід боятися лише тих декларацій, які не підкріплені щоденною роботою. Різноспрямованості слова і діла.
Подальшу тезу свого виступу я сформулював би так: Нове життя нового прагне Діла.
Ми надто добре знаємо, особливо в Україні, що таке завдання, таку мету легше проголосити, аніж здійснювати. Кільком поколінням, мільйонам радянських українців втовкмачували, б’ючи їх по голові, по руках, в душу, що Діло – це «діляцтво» – найляклявіше, навіть непристойне слово, а єдиний сенс життя виражає слово «боротьба». Але при цьому нас примушували боротися за чужі інтереси, супроти власних. Можливо, воно й на добре, що ми зробилися борцями. Бо коли нарешті згадали про свої власні, національні інтереси, то таки зуміли вибороти головну умову для них – власну державу Україну. Я зовсім не хочу цим сказати що наша боротьба вже скінчилася, боронь Боже. Хочу лише повторити те, що не раз обстоював. А саме: шануючи всіх, для кого борня стала другою натурою, підтримуючи їх, давайте пошануємо і віддамо належне й іншим, у кого першою натурою залишилося оте саме діляцтво, тільки в цивілізованому, тобто в спасенному і життєдайному розумінні. Не тільки не піддаваймо їх остракізму, не тільки не уявляймо і не робімо їх, наших же, своїми супротивниками, а гуртуймося з ними і гуртуймо їх. Можливо, в цьому й полягає глибинний сенс і виправдання також і нашої перманентної боротьби як в Україні, так і в діаспорі – за Україну.
Даруйте за такий загальний вступ, але він має, на мою думку, безпосередній стосунок до нашого зібрання. Після Всесвітнього форуму українців і я, й інші члени обраної на Форумі нашої Координаційної Ради мали обов’язок і потребу зустрічатися й обмірковувати, який характер діяльності мусить опановувати ця нова інституція, над чим і в який спосіб працювати. Кілька варіантів такого спільного бачення, зокрема й проект Статуту, ми надіслали в українські громади діаспори. Мені здається невипадковим, що у своїх зауваженнях і пропозиціях, надісланих у відповідь, виразно виокремлюється провідна теза, суголосна тій, з якої
